Олекса Іванович

Остап Вишня

Коли я виїздив з двору Олекси Івановича, він кудись пішов. Семенівна, дружина Олекси Івановича, прощаючись із собаками, кожного з них, і Докучая, і Бандита, обняла й поцілувала.

— Не обижайте їх, — звернулась вона до мене. — Хороші вони пси... Докучая на перших порах остерігайтеся: він із характером! Доки звикне!

— А де ж Олекса Іванович? — питаю я.

— У садок пішов, щоб не бачили, що він плаче...

Не за собаками пустив сльозу старенький Олекса Іванович, — він добре знав, що собаки будуть у добрих руках, — молодих літ старенькому було шкода.

Недарма останнім часом, лежачи під копицею або під стогом сіна, як було, полюючи, ночували на лузі, Олекса Іванович, дивлячись на небо голубе, на золоті зорі, старечим голосом заводив:

Запрягайте...
Та й поїдем доганяти
Літа молодії...

Залишився Олекса Іванович без гончаків.

— Полюватиму з Піркою... На дупеля, на перепела... А як підстрелю десь качку, — він і качку мені принесе.

Пірка (Пірат) — літній уже, не дуже чистої крові ірландський сетер. Шукати вмів і перепела, і дупеля, і бекаса, держав добре стойку і розумів Олексу Івановича не тільки з слова, а й з руху. Махне рукою Олекса Іванович — лягай, мовляв, — лягає. Махне — «Вперед!» — іде вперед. Слухняний був пес Пірка і лагідний.

Про те, щоб зовсім кинути полювання, Олексі Івановичу і на думку не спадало.

— Хоч на горличку, хоч на горобця... Аж поки вперед ногами з хати не виїду, рушниці не кину! — твердо заявив Олекса Іванович, коли Семенівна колись натякнула: «Та куди вже тобі з тою рушницею?.. Облишив би вже...»

Кріпко тоді розізлився Олекса Іванович на Семенівну.

Олекса Іванович — мисливець, можна сказати, з дитинства. Полював його дід, полював його батько. Діда свого Олекса Іванович уже не застав, а батькові було дуже багато мороки ховати від малого Олекси порох та пістони. Ховалася й рушниця, держав-бо її завжди батько зарядженою, бо в батька не централка була, а шомполка. Хоч рушниця часом була й незаряджена, батько знімав пістона, бо добре знав, шо найнебезпечніша вдома рушниця — незаряджена.

Було і з дідом, було й з батьком, що стріляла завжди рушниця або «незаряджена», або без пістона.

А ви думаєте, що з Олексою Івановичем такого не траплялося, коли йому минуло тринадцять літ?

Тоді вже батько не дуже ховався від Олекси з рушницею. Висіла вона на стіні, на гвіздку. Олекса взяв та й клацнув курком. Хоч пістона не було, а воно — бах-бах! Добре, що він держав рушницю цівкою вниз. Тільки й того, що в долівці отакенну яму вибило.

Батька й матері вдома не було.

А як повернулися батько з матір’ю, мати ахнула, а батько суворо запитав:

— Клацав?

— Клацав, тату.

— А я що говорив?

— Щоб я не займав рушниці.

— Спускай штани!

Нема де правди діти, «стріляв» батько череском Олексу, приказуючи: «Не клацай! Не клацай!» — аж поки мати не вихопила череска і не сказала: «Та годі вже тобі!»

Після того вже Олекса не клацав до того часу, поки сам батько якось у неділю сказав:

— Ну, ходім у садок, учись уже стріляти. Восени зі мною на качок підеш... Пора вже!..

Радості було, — і не говоріть!

А ви гадаєте, що Олекса Іванович не стріляв раніше, до того часу, коли вже сам батько вирішив учити його стріляти, готувати з нього мисливця?

Стріляв! Та ще й як стріляв.

Починалося, як і у всіх майбутніх мисливців, з бузинової пукалки.

Ні, не так: ще перед бузиновою пукалкою була сикавка з болиголова.

Вона, сикавка, хоч і не вогнепальна зброя, вона більше гідропульт, та, проте, й вона привчала до окоміру.

Набере було в сикавку маленький Олекса з калюжі біля колодязя чогось такого ріденького, що аж ніяк водою не можна назвати, і підкрадеться до кота, щоб його поцілити. Кіт дуже хитрющий, зразу — на яблуню, з яблуні — на стріху, із стріхи — на горище, і нема кота. Кота трудно було поцілити.

А от квочку легше. Квочка сиділа під припічком у хаті, дуже кріпко сиділа, не тікала. А клятуща квочка ж була! Тільки-но підійдеш чогось до припічка, зразу — рль-рль-рль-рль... зарльорчить, пір’я настовбурчить та в литку тільки — цюк! Дзьобом — цюк! Боляче цюкалася клята квочка... От її з сикавки як цюкнеш! Ох, тоді лементу в хаті: квочка по хаті стрибає, квокче... Яйця під квочкою мокрі, з гнізда брудна рідина ллється... Весело!

А як ускочить на той лемент у хату мати, тоді вже сумно. Сикавка розлітається, вдарившись об Олексину нижню спину, до тієї спини приєднується такий мамин лящ, що одчиняються Олексиною головою хатні двері, в сінцях Олекса не затримується, а летить аж до повітки. Від повітки з криком: «Я більше не буду!» — через перелаз на вгород і в картоплиння. В картоплинні вже одсапка.

А з хати лунає:

— Я тобі, харцизяко, дам сикавки! Самого, ірода, на яйця під припічок посаджу! Щоб знав, як квочку з сикавки обливати!

Тремтить Олекса в картоплинні, у борозні лежачи. Тремтить і думає, схлипуючи: «Не всидю я під припічком на яйцях, їй-бо, не всидю! Утечу!»

Довго мати репетує, аж поки сіно під квочкою перемінить, яйця поперетирає.

А як угомониться, — це вже аж надвечір, — тоді гукає:

— Де ти там, сикавщику? Вилазь! Іди молока випий!

— А не будете, мамо?

— Ну, йди вже, йди! Та не займай ти мені квочки!

— Не буду, мамо, бігме, не буду!

Помирилися...

А вже після сикавки — бузинова пукалка.

Бузинова пукалка — зброя дуже популярна і дуже поширена серед майбутніх мисливців.

Жертвами цієї зброї здебільше бувають мухи, маленькі жабенята, маленькі курчатка і таке інше.

Муху можна встрелити з пукалки на смерть, жабеня й курчатко перелякати.

Пук! — а курчатко тільки стриб! — і озирається на всі боки; що таке з ним трапилося, що воно підстрибнуло? Квочка теж занепокоєна, нахиляє набік голову і пильно в небо одним оком вдивляється: чи не шуліка, бува?

Пукалка — зброя не дуже агресивна, але й вона іноді завдавала малому Олексі чимало неприємностей.

Якось до мами завітала дядина Оришка, мамина кума, з маленькою Мар’янкою на руках. Мар’янці було всього три місяці. Поклали Мар’янку на полу на подушці та й балакають собі мама з дядиною Оришкою.

Олекса підійшов до Мар’янки з пукалкою в руках, націлився добренько та в лоб Мар’янці тільки — пук!