|
Ділов, ділов...
Остап Вишня
|
Антон Іванович Рилло керував трестом «Синтетична коломазь» главку «Возосаниголоблячерезсідельниксупоня», а як для телеграм — «Возочерсуп». За сумісництвом йому було доручено керувати ще й «Музпрокатом» — на тій, очевидно, підставі, що й піаніно, і роялі робляться з сухого дерева і добре горять. Антон Іванович Рилло походив із Полтавщини. Предки його прозивалися просто собі Рило, і цілий куток на селі прозивався Рили — жили вони, як усі казали, на Рилах. Антонові Івановичу, а особливо його дружині Пистині Федорівні, таке прізвище було просто огидне, отож Антон Іванович додав до нього ще одне «л» — і з Рила вийшло Рилло. Прізвище стало милозвучнішим! Родина Рилло дуже пильно оберігала своє модернізоване прізвище, і коли одного разу до Києва приїхав дід Антона Івановича і, подзвонивши в парадному, запитав: «Чи сюди я потрапив, чи не сюди? Антон Іванович Рило тут живуть? Вони мені вроді як онуком доводяться...» — Пистина Федорівна відхилила двері на ланцюжок, тигром подивилася на дідка й просичала: — Ніякого Рила тут нема! Сам ти рило! — і грюкнула дверима. — Переїхали, чи як? — запитав дід, але відповіді не почув, почухав потилицю і пішов на вокзал. «Видать переїхали, — сам собі подумав. — Де я їх тепер шукатиму?» — та й поїхав додому. ...В Антона Івановича було двоє діток: старшенька Наталочка (Талочка) і молодший Юрко (Жора). Старшеньку Наталочку вигляділа покійна бабуня, мати Антона Івановича. Дівчатко виросло слухняне, ввічливе і добре вчилося. А молодший Юрко ріс уже без бабуні, батькові й матері було не до сина, батько то спить, то на роботі, а матері, Пистині Федорівні, не вистачало часу на ательє — то замовляти, то приміряти, — Юрко гасав у дворі на самокаті, бив з рогатки пташок та котів, і коли Наталочка соромила його й закликала вчити уроки, він показував їй язика, кричав: «Мені мама нічого не каже, а ти мені не мама!» Вчився Юрко погано. «Приїздив» додому або на трійках, або на двійках. З цього приводу Пистина Федорівна говорила: — Та він іще у нас маленький! Підросте — нажене! Іноді Наталочка говорила про Юркові «успіхи» батькові. Антон Іванович, засипаючи після обіду, сонно бурмотів: — Хай мама з цим розбирається! Чи ж мені є час? У мене і «Синтетична коломазь», і «Музпрокат»! Досить мені й так мороки! Антонові Івановичу таки справді мороки було на роботі чимало. Особливо у вечірньо-нічні години. Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п’ятої, а іноді й до шостої години ранку, сидів, дивився на стелю і думав: «Чому й досі таким начальникам, як я, не дають «Побєд»?» Іноді він дзвонив і запитував секретарку: — Пошти нема? — Кілька листів є, Антоне Івановичу! — Давайте! Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про «Побєду». Листи були і по лінії «Коломазі», і по лінії «Музпрокату». І іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної коломазі з’являлася резолюція: «Відпустити на 6 місяців фортепіано...» А на прохання дати напрокат піаніно, він писав: «Більше як дві тонни дати не можемо». Та воно й не дивно: ділов, ділов! Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна. Сидів ночами Антон Іванович Рилло, бо сиділи ночами і в міністерстві (а раптом подзвонять?!), а раз сидів Антон Іванович ночами, то сиділи ночами і співробітники «Синтетичної коломазі», і співробітники «Музпрокату». (А раптом викличе?!) На роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так, як співробітникам: окремий все-таки кабінет, можна й кросворда в «Огоньке» вгадувати, можна шахові задачі вирішувати... А набридне це, можна нараду співробітників скликати.
* * *
І от урядове розпорядження: працювати всім установам від дев’ятої до вісімнадцятої години з обов’язковою перервою на обід. Тепер є час і газету, і книгу почитати, є час у театрі побувати, є коли бути з дітьми, з родиною! Ах, як чудесно! Зрадів і Антон Іванович Рилло: є вільний час... Перший день праці по-новому обідав він удома, після вісімнадцятої години. Наталочка запитала його: — Татку, ти спати? А що уночі робитимеш? Тепер же тобі не треба на ніч на роботу? — Так. Не треба... А й справді, що ж я вночі робитиму? Правильно, Талочко, ти говориш: тепер можна і вночі мені виспатись. Ну, давай, доню, поговоримо! — Ой таточку, яка я рада! — підстрибнула Наталочка. — Давно, ой, як давно ми з тобою, таточку, не говорили! — Все ніколи було, дочко. Все робота: і вдень робота, і вночі робота! Ну, як учишся, Тало? В який клас уже ти перейшла? — Та схаменися, татку! Я вже на другім курсі університету! Хіба не пам’ятаєш: я ж тобі ще торік говорила, що десятирічку я закінчила з медаллю! Хіба забув? — Так, так... Пригадую, пригадую... От тільки вже забулося, яка медаль... Так, так... Якось це все повз мене пройшло... Все діла, все діла... І вдень діла, і вночі діла... Так ти, значить, уже студентка? А скільки тобі років? — Двадцять перший, тату! — Дивись ти, як швидко час іде! І незчуєшся... Ну, а Жора як? Ще в дитячому садку? — Ти жартуєш, тату! — засміялася Наталочка. — Жора залишився на другий рік у сьомому класі! І за поведінку у нього — четвірка... На Жору, тату, треба звернути увагу! Нехороший у нас Жора! — Як на другий рік?! Як за поведінку — четвірка?! У сина Рилла четвірка за поведінку?! Син Рилла — і на другий рік?! Та я йому шкуру спущу! Поклич мені Жорку-мерзотника! За кілька хвилин перед розлюченим батьком став Жора. Стрижений під «бокс», з цигаркою в роті, він нахабнувато дивився спідлоба. — Ти Жора?! Ти — мій Жора?! — отетерів батько. — А що, хіба не схожий? — прогугнявив Жора. — Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком розмовляєш? — затупотів ногами Антон Іванович. — Геть з моїх очей! Запорю! — Три ха-ха! — зухвало посміхнувся Жора. — Ніж кричати та ногами тупотіти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо «запорю», — кинь, старик, свої домострої! Час уже на сучасного батька повертати! Адью! Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина Федорівна: — Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись — на дитину звіром накинувся! Краще б уже спав та працював, як раніше! Як без тебе вдома тихо було... Виросла донька, росте синочок! — А куди росте синочок, ти бачиш? — Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг спати. Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки, Жора показує йому язика і цілиться на нього з рогатки! А потім ніби підходить до нього, підморгує й говорить: «Що, папахен, по сто грамів не колдирнем?» Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту: — Тьху! Який кошмар! Це не те, що кросворди відгадувати! Треба щось робити! Тало! — покликав він дочку. — Ти не знаєш, у нас нема якоїсь книжки про виховання дітей? — Пошукаю, тату, — відгукнулась Наталочка. Антон Іванович замислився. З другої кімнати почулося бренькання піаніно, і Жора фальшивим голосом затяг:
|