«Прем’єр-міністр»

Остап Вишня

На оті самі три дні, на які гестапо дозволило Степанові Бандері заснувати українсько-німецьку самостійну і ні від кого не залежну державу, Степан Бандера призначив на прем’єр-міністра своєї триденної держави відомого (ой, та ще й як відомого!) самостійного політично-громадського діяча Стецька.

По смерті славнозвісного українського письменника Грицька Квітки-Основ’яненка, що сватав був свого Стецька в Харкові на Гончарівці, Стецько, діставши гарбуза від Уляни Шкуратової, пішов із Слобожанщини аж на львівські землі, там оселився й став за родоначальника всіх теперішніх Стецьків, до роду яких належить і триденний прем’єр триденної самостійної українсько-німецької держави — пан Стецько.

Прем’єр дістав у спадщину, за відомим законом атавізму, всі властивості й таланти свого, уславленого Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком, прапрапрапрадіда.

Властивості ті й ті таланти Стецькові прекрасно схарактеризувала Одарка Шкуратова, Улянина мати, що до її дочки сватався Стецько:

О д а р к а

Усяк зна,
Що в вашого сина
Та клепки нема...

С т е ц ь к і в б а т ь к о

Тобто як?

О д а р к а

Та так:
Прибитий на цвіту!

На таку характеристику Стецьків батько нічого більше не міг одказати, як тільки: «Тю-тю!»

Та ще: «Фіть, фіть!»

«Нема клепки», «прибитий на цвіту» — якого ж іще треба прем’єр-міністра для самостійної й ні від кого не залежної українсько-німецької держави?!

Бандера зразу ж ударив маніфеста про призначення Стецька на голову ні від кого не залежного уряду.

Прибіг до Стецька дипкур’єр:

— Вас на прем’єра призначено!

— А що у вас сьогодні варили? — питає Стецько.

— Кашу!

— Ги-ги-ги-ги! Каші хочу, каші, каші! — гаркнув прем’єр та зразу в танець, з радості, що і прем’єр, і каша є.

Так, підтанцьовуючи та співаючи:

Ішов Стецько льодом,
Свинка огородом,
Подай мені, моя мила,
Свою білу ручку! —

— Катай, — каже Бандера, — прем’єре, урядову декларацію!

— Ги-ги-ги! Кататиму! — каже прем’єр.

— Катай!

— Панове! — почав прем’єр. — Напечемо коржів, зомнемо маку, та намішаємо з медом, та й посідаємо, та й їстимемо (оплески). Це основне завдання! А щодо державної промисловості й фінансів, то тут я вже не зумів пальців перелічити. Та й до біса ж їх на руках! Станеш їх лічити, то так один одного й попереджа. На якого гаспида так багацько пальців? Еге! А я знаю! Ось бач, Бандеро! Як би ти з одним пальцем та зложив собі дулю? Еге! Не можна, бо хоч як, то не можна! О! Та підемо до гестапо... (Бандера: «Правильно»!), а там і надають: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку (оплески). Та свого батька, Бандеру, поважатимемо, бо він же ж таки батько, «хоч і поганенький, мов ликами шитий, а все-таки батько» (оплески). Щодо освіти, то таке собі хай буде, щоб ми світ увесь узнали:

Отсей світ,
Такий світ,
Який собі довгий!
Цілий день проходиш,
Кінця не знаходиш.
Коли б він,
Коли б він
Та був коротенький,
Щоб тут поле,
А тут ліс,
Недалеко б дідько ніс.
Щоб не довго до них швендять,
А швидш дочухрати,
А то швендяй,
Швендяй, швендяй...

Я кінчив. (Бурхливі оплески всього українсько-німецького самостійного уряду.)

І заурядували.

Хоч і не довго, всього тільки три дні й урядували, проте такого уряду, такої урядової декларації, як світ стоїть, ще не було.

Державний самостійний уряд ухвалив резолюцію:

Тара, бара, мара, деларжан!
Туру, буру, муру, акерман!
Бендер, кардаш,
Дюпень, мар’яж,
Йок, пшик! Йок, пшик!

Так і вийшло: пшик!

Резолюція, значить, правильна!

Такого уряду й такого прем’єра, я ж кажу, ніде ще не було.

Одне слово, Стецько такий, яким і має бути прем’єр-міністр українсько-німецької самостійної і ні від кого не залежної держави!