|
Дзвонарі
Остап Вишня
|
I
Др-р-р!.. (Пауза). Др-р-р-р! (Пауза)... Др-р-р-р! Це дзвонить телефон. — О господи! Знову! — це або говорить сама до себе, або думає заклопотана людина і бере телефонну трубку: — Ну?! Потім заклопотана людина стріпує головою і поспішає сказати у ту саму трубку: — Пробачте, не «ну?!», а я вас слухаю! Хтось про щось говорить телефоном заклопотаній людині. Заклопотана людина слухає. Послухавши, сердито кидає: — Ну?! Заклопотана людина ще кілька часу слухає, потім нервово кладе трубку на телефон. — Показилися! — бурмоче заклопотана людина. ...Др-р-р! — Ну?! — взявши трубку, запитує знову та сама людина. — Пробачте, я вас слухаю! ...— Ні, не перебили! Я сам перебив! ...Др-р-р! Др-р-р! Др-р-р!
II
Відповідальна людина, що працює в одній керівній установі, приходить щодня на роботу, як їй і належиться, о дев’ятій годині вранці. Людина ця виконує відповідальну роботу, розробляє й вирішує справи, над якими слід подумати, слід про ці справи прочитати чимало матеріалів, продивитися книжки, прикинути, порівняти, зважити, а потім уже вирішити. Це людина розумової праці... Ну, от, значить, рівно о дев’ятій годині ранку людина сіла за стіл... Раптом: — Др-р-р-р! — телефон. Відповівши на перший дзвоник, людина розгортає справи, читає. — Др-р-р-р! — Я вас слухаю! Після п’ятнадцятого «др-р-р!» людина, беручи телефонну трубку, вже говорить не «я вас слухаю», а «ну?!», потім, схаменувшись, поправляється: «Пробачте, не «ну?!», а я вас слухаю!» Після сімдесят п’ятого «др-р-р!» людина довго-довго дивиться на телефон, потім, ніби щось пригадавши, говорить «ага!», бере телефонну трубку і каже: — Ви мене слухаєте? Після сто одинадцятого «др-р-р!» відповідальна людина хватає в руки не трубку, а телефонний апарат, прикладає його до вуха й дивується: — Дивись, поважчала як трубка! І незручно її якось до вуха прикладати! Потім думає, думає, думає і раптом несамовито кричить: — Галло! Та галло ж твоїй матері! І падає в крісло. Потім підводиться з крісла, підходить до вікна, надворі весна, на зелено-кучерявій під вікном липі стрибають, весело цвірінькаючи, горобці. Людина дивиться на горобців і ніяк не може пригадати, що воно таке, які то такі веселі пташки стрибають... Потім таки пригадує, що то горобці, ніяковіє з того, як вона могла забути горобців, це її сердить, і вона сердито говорить: — Телефона б вам на липу повісити! Ви б так не стрибали, не цвірінькали!
III
А які такі справи, які питання розв’язувала відповідальна людина, не випускаючи з рук телефонної трубки цілісінький білий робочий день? Перші дзвоники, з дев’ятої приблизно до десятої години ранку, сильно дуже інтересувалися, як себе почуває відповідальна людина, як їй спалося, що їй снилося і т. ін. Ранкові дзвонарі намагалися всілякими такими «наводящими» фразами довести людині, що вони вже на роботі, що, мовляв, аж ніяк вони на роботу не запізнюються, а приходять вчасно, а деякі кидали, так, між іншим, що для них прийти на роботу за п’ятнадцять-двадцять хвилин до початку робочого дня — це не тільки звичка, а доконечність, яка їм дає не радість, а просто-таки дисциплінарний восторг! — Я й дітей так виховую! — запевнив відповідальну людину один із ранкових дзвонарів і при цьому схвильовано запитував: — А ваші дітки як? Подейкують, що скарлатина ходить! Берегти треба! Я своїх у дитячий садок ані-ні! Діти — вони діти! А ми батьки, так ми повинні бути таки батьками! Кинувши ще кілька таких афоризмів, дзвонар вивершав розмову: — На все! Подзвонюйте!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...Частенько просять розв’язати такі складні й принципові питання: — У нас поруч дикторської кімнати живе родина з дітьми. Діти шумлять, заважають дикторам. Чи можна ту родину переселити до іншої кімнати? — А вільна кімната є? — Є! Звільнилася оце! — Так навіщо ж ви запитуєте? — Та знаєте, воно, як-то кажуть... Хе-хе-хе! На рибалці не були? — А я рибалкою не захоплююсь! — І я не захоплююсь! А дехто вудить! Хе-хе-хе! На все!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...— Турбує вас кандидат філологічних наук Іван Іванович Крапказкомою! — Уже захистили? Вітаю! — Захистив, захистив! Тяжкувато було! Підняв же тему! Бєлінський за таку не брався! — А цікаво, яку саме тему ви підняли? — «Вплив дубових полиць на палітурки «Кобзаря» Т. Г. Шевченка видання 1871 року». — Інтересна тема! Так що вас турбує? — Як ви гадаєте, чи не краще нам слово «вйо» писати не просто «вйо», а після літери «ви» ставити апостола? — Якого апостола? — Та оту кому, що хвостом угору! — Ага! Це не в моїй компетенції... Апостоли — це тема богословська! — Пробачте!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Привіт! Привіт! — Хто це? — Не впізнав? А на війні, пам’ятаєш, ти на Ельбі, а я на Дунаї! — Пам’ятаю! Є така Ельба, і Дунай є! Так що вас цікавить? — В інструкції сказано, що культивувати міжряддя кукурудзи слід вздовж і впоперек. А колгосп «Зоря» спочатку прокультивував упоперек, а потім того вздовж? Чи ставити на бюро, чи ні? — Став! Став! Став на бюро! — закричала відповідальна людина. — А потім і сам на бюро ставай! Все!
IV
Телефон, кажуть, винайшов німецький учитель Пилип Рейс, а вдосконалив американець Белл. Вони — не винуваті. Якби вони знали, що появляться отакі «дзвонарі», вони б утримались. |