«У курсі дєла...»

Остап Вишня

Було це, мабуть, року 1923-го. А може — 1924-го. Зайшов до мене в Харкові в редакцію «Селянської правди» співробітник, як він себе назвав, Херсонського Українбанку.

— Драстуйте, — каже.

— Драстуйте, — кажу.

— Зайшов, — каже херсонець, — я до вас просто, щоб з вами познайомитися.

— Ну що ж, — кажу, — давайте познайомимося, — не така вже це важка справа.

Познайомилися. Сидимо, розмовляємо.

Новий знайомий розповідає мені про Херсон, а я слухаю та угукаю собі, щоб не мовчати, а розмову сяк-так підтримувати. Говорили, говорили, і раптом херсонець мене запитує:

— А чого ви до нас, до Херсона, ніколи не приїдете?

— Та нема, — кажу, — справ у Херсоні мені ніяких, і родичів у Херсоні я не маю, а в редакції я працюю не роз’їзним кореспондентом, отже, нема причини, щоб до вас у Херсон поїхати.

— А ви, — наполягає херсонець, — знайдіть причину та й приїдьте! Послухаєте, як співробітник нашого банку ваші твори читає! Не пожалієте!

— Який співробітник?

— Шумський! Юрій Васильович Шумський! Він так вас читає на наших вечорах самодіяльності, що ми помираємо зо сміху!

Отак я вперше почув про Юрія Васильовича Шумського.

До Херсона мені тоді поїхати не довелося.

1925 року в Одесі заснувався Державний драматичний театр імені Жовтневої революції.

Ю. В. Шумський почав працювати актором в Одеському театрі.

Відтоді частенько вже ім’я Шумського почало з’являтись і в пресі, і в розмовах про роботу Одеського театру.

Шумський... Ужвій... Нятко... Осмяловська...

Кріпке ядро молодих українських акторів очолювало колектив молодого Одеського театру.

Уже тоді одесити, приїздивши до Харкова, тодішньої столиці Радянської України, пікірувалися з харків’янами:

— Хіба у вас «Полум’ярі»?! Побачили б ви у нас, в Одесі, «Полум’ярів»!

— І це називається «Республіка на колесах»?! Коли це «Республіка на колесах», то в Одесі не одна, а три «Республіки на колесах»!

Тоді і в Харкові, і в Одесі йшли п’єси «Полум’ярі» Луначарського і «Республіка на колесах» Мамонтова.

Ішли цї п’єси непогано і в Харкові, і харків’яни не здавалися, гаряче доводили, що в Харкові п’єси йдуть краще.

Тоді одесити йшли з козирного туза:

— А «Собор Паризької богоматері» ви бачили? Шумського — Клода ви бачили?! А Осмяловську — Есмеральду?!

Не знаю, чи бачив тоді хтось із харків’ян «Собор Паризької богоматері» в постановці Одеського театру Революції, чи не бачив, — ця п’єса в Харкові не йшла, — і харків’яни змовкали.

Розповіді про виконання Юрієм Шумським ролі архідиякона Клода переростали в легенду.

Так із сина малописьменного чорнороба і неписьменної батрачки виріс першорядний блискучий артист, згодом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський.

Тільки 1927 року мені пощастило вперше побачити і почути Юрія Васильовича Шумського.

Я не пригадую, в якій саме ролі я вперше його побачив, вразило мене насамперед те, що на сцені ходила людина, яка не грала, а жила отак, як це в житті буває. І говорила, так, як у житті говорять, і руками так розмахувала, і ногами так ступала...

Дивно якось було те, що от чималенько іноді буває людей на сцені, а дивитися хотілося тільки на Шумського, слухати хотілося тільки Шумського.

Виходив Шумський із сцени, було шкода, що він пішов, з’являвся він на сцені знову — було радісно.

Причаровував Шумський глядача вже самою своєю появою на сцені.

Великого сценічного, по-російськи казавши, «обаяния» був актор.

Дивишся і дивуєшся: і не найбільший він од усіх, і не найтовщий, і голосом нормальним говорить, а дивишся — на нього, і слухаєш — його, Шумського.

Отакий був іще світлої пам’яті Панас Карпович Саксаганський.

Панас Карпович у «По ревізії» грав п’яничку — свідка Гараська. Така собі нікчемна ніби ролька, верзе щось п’яним-п’янюща людинка на сцені нечленороздільне, а очей од неї відірвати не можеш. А бачив я Панаса Карповича у «По ревізії» в такому ансамблі, що кожний із учасників міг прикувати погляд і затамувати подих тисячі глядачів.

Отоді ж таки, 1927 року, я й познайомився з Юрієм Васильовичем в Одесі.

І тоді ж таки я запитав його:

— Так оце ви той самий Шумський, що з Херсона?

— Отой, — каже, — самий!

— Ну, тоді, — кажу, — все зрозуміло.

— А що саме, — питає Юрій Васильович, — зрозуміло?

— А те, — кажу, — зрозуміло, що попервах буває незрозумілим.

— А що саме?

— А те, — кажу, — саме, що не завжди слід не вірити людям, ніби співробітники Українбанку можуть чарувати людей майстерним читанням творів. Особливо коли ці співробітники такі, як Шумський.

Я розповів Юрію Васильовичу про те, коли і при яких обставинах я про нього почув, і додав:

— Отепер я шкодую, що не поїхав до Херсона і не почув, як читає мої твори співробітник Українбанку.

Юрій Васильович засміявся:

— Це діло можна поправити. Шумський і тепер читає ваші твори. І він таки їх вам прочитає. Одного тільки не буде: тепер їх читатиме не співробітник Українбанку, а артист Державного українського драматичного театру.

Читав мої твори Юрій Васильович, спасибі йому, так, що після його читання хотілося ще писати.

А от разом виступати з Шумським зовсім не хотілося, бо читати свої речі самому чи до Шумського, чи після Шумського просто було і боязко, і соромно...

Читаєш і думаєш: «Такого чорт батька зна чого понаписував! Язик за зуби зачіпається!»

А як читає Шумський, слухаєш і носа вгору: «Дивись! Ні... Нічого... Слухати можна!»

Великим майстром художнього слова був Юрій Васильович Шумський.

Особливого якогось, притаманного тільки Шумському, забарвлення набирали в його виконанні твори Шевченка, Коцюбинського, Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька та інших наших письменників і поетів.

Як ніхто, умів він читати сатиричні та гумористичні речі.

Читав Шумський дуже просто, без притисків, без натисків, а от в отій саме «простоті» була і глибина, і широчінь, і опуклість, і найтонші барви виголошуваного ним слова.

Читав Юрій Васильович по-різному: і в образах дійових осіб оповідання, чи вірша, чи байки, і у виявленні свого ставлення до виголошуваної ним події або ситуації.

Коли він читав, приміром, «Зенітку», ви бачили перед собою діда Свирида, хоч ніякого гриму на Шумському не було: і голос в артиста був старечий, дідівський, хитрувато-лагідний голос мудрого діда, і постать у його була дідівська, а як декламував він Тичинине «Я стверджуюсь, я утверждаюсь», голос Шумського гримів силою, металом, артист на очах виростав, більшав, ширшав:

«Бо я — народ!»

Чудесно читав Шумський!

А чому чудесно? А тому, що художньо!

І любили ж Шумського і глядачі, і слухачі!

Я не знаю «аматорського» періоду акторської роботи Ю. В. Шумського в Херсоні, хоч і тоді він уже, як бачите, захоплював слухачів читанням творів, а Одесу Юрій Васильович завоював одразу.

Шумський знайомив мене 1927 року з Одесою. Де тільки ми з ним не ходили! І в порту, і на Молдаванці, і на Пересипу, і були в якихось катакомбах, купували свіжу скумбрію на базарі, скрізь-скрізь-скрізь, де появлявся Шумський, скрізь і всюди лунало:

— А, Юрій Васильович!

— Привіт товаришеві Шумському!

А то просто:

— Юра! Юрко! Юрочко!

На базарі, на вулицях чулося:

— Шумський пройшов! Наш Шумський іде!

Це був 1927 рік. Шумський працював в Одесі всього тільки другий рік, і таке визнання, така любов!

А Одеса за свій вік чимало кого бачила й чула у своїх театрах!

Потім Шумського полюбив Харків, потім — Київ, потім — Україна і, нарешті, весь Радянський Союз!

Я не збираюся писати біографії Юрія Васильовича Шумського, не входить у моє завдання розбирати його творчий шлях та роботу над сценічним образом...

Мені хочеться теплим словом згадати чудесного артиста, душевну людину, вірного товариша і прекрасно-душевного, веселого, дотепного сотрудовника, людину-друга, з якою доводилося частенько зустрічатися, бо життєві шляхи наші, спасибі долі, так чи інакше перепліталися в роботі і в часи відпочинку — чи то на полюванні, чи на рибальстві...

Шумського як артиста й майстра художнього слова знали і любили багато людей: може, сотні тисяч, може, мільйони...

Бачили його на театральних виставах, дивилися на нього в кіно й по телевізору, слухали в численних радіопередачах.

Од нього пішли геть-чисто по всенькому Радянському Союзу Галущине «у курсі дєла» й Романюкове «категоричеським путьом».

Його бачили Городничим і Жадовим, Богданом Хмельницьким і Платоном Кречетом, маршалом Василевським і генералом Ватутіним, Борисом Годуновим і Єгором Буличовим, професором Буйком і професором Світловидовим («Дніпрові зорі» Я. Баша), Кармелюком і Швандею, Галушкою і Романюком...

Я не знаю, скільки ролей за своє життя грав Ю. В. Шумський, але лічаться вони, розуміється, сотнями.

В цих ролях, в цих образах бачила його сила-силенна людей...

Але був іще й інший Юрій Васильович Шумський.

Шумський без гриму і без вірша чи оповідання на устах, Шумський в колі друзів у шатрі на березі Дніпра, або схилившись з вудочкою над Дніпром чи над ставком, або з рушницею в лісі чи під величезним ожередом соломи серед степу...

Побачили б ви тоді його променисті великі сірі очі з весело-лукавими чоловічками, його чарівну посмішку, почули б його теплий, ласкавий, оксамитовий голос.

Там би, на природі, — а природу Шумський любив ніжною любов’ю! — ви дізналися, що отак само, як він у Галушці, так самісінько говорив «у курсі дєла» такий чи такий селянин, і з якого той селянин села, і з якого він району, і з якої області.

Ви б там почули, що «категоричеським путьом», отак точнісінько, як Романюк у «Калиновім Гаю», промовляв голова комнезаму (ім’ярек) Херсонської губернії. І про село б ви взнали, де він головував, і скільки в того голови було дітей, і коли саме він наказував: «Категоричеським путьом! І точка!»

Юрій Васильович читав на концертах уривок із «Fata morgana» Коцюбинського. І він би вам розказав, де, в якій саме пивній він пив пиво з Андрієм Воликом.

Ви б падали зо сміху, коли Юрій Васильович, повертаючись з вами з полювання, сказав, що в оцій пивній йому пива не дадуть, устав з машини і на ваших очах зробився раптом п’яніший від чопа.

І коли він зайшов у пивну і «потребував» пива, переляканий продавець (не знаючи, розуміється, хто перед ним) не тільки не дав йому пива, а почав виштовхувати з пивної.

Ми помирали зо сміху.

Так, що називається, моментом він умів перевтілюватися.

Останні роки Юрій Васильович хворів на серце.

Але й хворий він завжди просив нас:

— Як їхатимете на полювання, візьміть і мене: я хоч постою в лісі.

І він з нами іноді виїздив.

Одного разу приїхали ми на поле, повиходили з машини і пішли ріллею витоптувати зайців.

Юрій Васильович пройшов метрів двісті, став і промовив сумно:

— Ні, не бігати вже мені за зайцями!

Повернули ми з ним до ожереду соломи (зайці, між нами кажучи, і від мене вже значно бистріші) та й посідали під соломою.

Молодші товариші порозбредалися по ріллі.

До нас понаходили шофери, поприбивалося кілька місцевих мисливців. Юрій Васильович розповідав нам різні «історії» із свого многотрудного життя...

Мисливці й про полювання позабували...

Скільки він бачив у своєму житті! Скільки пережив!

І все бачене він вбирав, як губка.

І все те бачене в народі він, як художник, перетворюючи, віддавав народові в неповторних художніх сценічних образах.

А щодо художнього перетворення він таки справді був «у курсі дєла»...

Істинно народний художник, народний артист!

«Категоричеським путьом» — народний!