З самого початку

Степан Васильченко

Малинка мусив згодитись. Коли одного дня, одягшись у позичений в колеги, церковного вчителя, старенький сюртук, з празниковим виглядом виходив Малинка од батюшки по дорозі до панської економії, його аж геть за браму виряджала вся сім'я о. Якова. Всі підохочували молодого вчителя, давали йому поради, жартували, нагадуючи, що пані не зовсім ще стара і що душа в неї не з лопуцька.

Малинка червонів, осміхався, одмахувався рукою.

Перед ворітьми економичеського саду Малинка попрощався з провожатими й бадьоро подався до панського будинку, стіни якого біліли між густими зеленими вітами.

На його дзвінок коло парадних дверей вийшла чепурненька дівчина-покоївка.

— Вам кого треба? — спитала вона, оглядаючи Малинку.

— Пані вдома?

— Вдома. Вам до пані?

— Так. Мені треба бачити пані.

Дівчина впустила Малинку в двері, потім ввела в якусь кімнату.

— Отут заждіть трохи, поки вийде пані, — промовила вона, — про вас як сказати?

— Скажіть, що я — учитель, — одказав Малинка, витираючи хусточкою лице.

Коли дівчина вийшла, він пройшовся по кімнаті, обдивився обстановку й почув себе сміливішим. Підійшов до низенької канапи, сів і ноги простягнув.

Тільки ж глянув на їх, швидко й полохливо підібрав: і без того куценькі штани тепер піднялися мало не до самих колін. Малинка пригнувся й став натягувати їх нижче; розправився, глянув — рукава сюртука збіглися до самих ліктів; поспішаючись, обсмикав рукава — ноги знову світять панчохами. Нагнувся — щось тріснуло на шиї. Схопився з місця, взявся рукою за манишку — галстук легенько опинився в його руці: защіпка на йому розірвалась, і не було надії начепити його знову. Холодний піт виступив у Малинки на чолі. Похапцем скрутив галстука, сунув у бокову кишеню, зірвав з грудей паперову манишку, хотів запхати в кишеню — не влазить; глянув сюди-туди й, пригнувшися, шпурнув нею під канапу. Трохи одлягло од серця. Пройшовся знову по кімнаті, підійшов до люстра, глянув — і сам назад одкинувся: в узенькому полинялому сюртуці, у вишиваній сорочці, з нестриженою кучмою на голові, червоний і спітнілий — він сам себе не впізнав у дорогому панському люстрі.

— Треба тікать! — промайнуло у його в голові. — Там як-небудь вибрешусь після...

Та тікать не було вже коли: Малинка й не постеріг, коли на дверях з'явилась постать середнього віку огрядної пані з випещеним гордовитим обличчям. Пані оглядала Малинку суворим поглядом, і піднята вгору брова її над одним оком виявляла здивування. Тільки Малинка зібрався, мимоволі закриваючи вишивану манишку рукою, щось промовити да неї, як вона зразу подалась назад, хряснула дверими й сховалась.

Малинка лупнув кілька раз очима перед зачиненими дверима.

«Чи розсердилась, чи що вкусило її?» — подумав.

«А може, вона що забула?» — рішив він трохи згодом і наважився підождати. Через який час двері знову одчинилися, і звідтіль вийшла тепер не поважна пані, а та ж чепурненька чорноока дівчина, що одчиняла йому двері. В руках вона тримала піднос.

— Пані питають — може, ви їсти хочете? — ласкаво посміхаючись, спитала вона Малинку.

— Ні, їсти я не хочу — я недавно обідав, — дивуючись, одмовив Малинка. — Я хотів був бачити пані.

— Пані не вийдуть, бо їм ніколи... А ось закусіть...

Дівчина простягнула перед Малинкою піднос, де стояла велика чарка горілки й шматок шинки. Лежав ще там нащось срібний семигривеник, але на його Малинка не звернув уваги.

Одну хвилину здалося йому, що тут щось не гаразд, коли ж дівчина стояла перед ним така веселенька, привітна...

— Не стісняйтеся — випийте, — прохала вона його, поблискуючи лукавими очицями й мило усміхаючись.

«Е, та що тут... — подумав Малинка, — дають, так пий, б ють...» — і він узяв у руки чарку.

— За ваше... — усміхнувшись, кивнув він головою до дівчини й випив чарку.