З самого початку

Степан Васильченко

— На здоров'ячко... — охоче одповіла та, привітно вклонившись.

— Перекажіть пожалуста пані, — закусюючи, казав він дівчині, — що в школі в неділю буде правитись молебінь перед початком учення, і ми з батюшкою просимо, щоб пані прибула на молебінь.

Дівчина здивовано глянула на його й повела плечима.

Коли, розстібнувши узький сюртук і виставивши лице й груди під свіже повітря, повертався Малинка додому, настрій прилинув до нього чудовий.

«Воно й краще, що вийшло так, — думав він собі, — як кажуть — і сіно ціле й кози ситі: і нудний візит одбув, і ніякої з пані мороки не мав...»

Минуло скілько днів, і Малинка, стурбований, поводячи кругом незрозуміло очима, сидів у кабінеті в інспектора. Підстаркуватий, сухий інспектор, з гостреньким носом і з обличчям старого лиса, пильно дивився на його допитливими жучками-очима.

— Так ви таки по правді не догадуєтесь, навіщо я вас так нагально викликав до себе? — питав він, не зводячи з Малинки очей.

Малинка здвигнув плечем і глянув на інспектора ясним, як рання роса, поглядом.

— Як ходили ви з візитом до попечительки — нічого такого не траплялось тоді?.. Не нагрубіянили ви їй?.. Може, під чаркою були?.. Кажіть по чистій совісті — ну помилилися раз... це буває: он кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається.

— Та боже мене борони! — здивувався Малинка. — Я хоч і ходив до неї, та ні одного слова не промовив їй.

— Ну, розкажіть мені найдокладніше все, як там було — нічого не покривайте, — допитувався інспектор.

Малинка трохи помовчав, потім спокійно став переказувати. Інспектор, спершися рукою на стіл, мовчки слухав. Щодалі розповідав Малинка, ставало помітно, як інспектор починав нервуватися, терти собі руки.

— Ну, ну!.. — нетерпляче підганяв він його.

Малинка розказував, як шанувала його дівчина горілкою:

— І ви випили?! — зірвавшись з місця, не своїм голосом закричав інспектор.

— Випив, — винувато одмовив той.

Інспектор дрібно забігав по кімнаті.

— Що ви наробили!.. Ви розумієте, що ви наробили? — розчервонівшись і хапаючись за голову, кричав інспектор. — Ви острамили себе, мене й усіх учителів. І де ви тільки жили на світі, де вас виховали такого! Ви ще й досі не розумієте? — спинився він перед здивованим і сконфуженим Малинкою. — Ви знаєте, за кого вона вас прийняла?

Інспектор скоренько пошарив у столі між паперами й витяг звідтіль якогось листа.

— Ось полюбуйтеся, що вона пише мені за вас! — пробігши очима скілько рядків, він став читати вголос: — «По крайней небрежности в его костюме, по манере держать себя, я не могла предположить в особе этого молодого человека нашего нового учителя. Принявши его за одного из тех опустившихся на дно особ, которые под видом бывших студентов, учителей и других интеллигентов попрошайничают по домам, я соответствующим образом приняла его, чему он, по-видимому, нисколько не удивился».

Далі попечителька писала, що тепер їй незручно зустрічатися з цим учителем, і прохала інспектора перевести його як можна далі з вишнівської школи.

— Ну, тепер зрозуміли? — звернувся інспектор до Малинки.

По тому, як зашарілося лице у Малинки й як закліпали його очі, можна було бачити, що він зрозумів.

— Тепер я мушу вас звідсіль перевести — розумієте: мушу! — казав інспектор. — Попечителька дає гроші на школу, має велику руку в земстві, — і я не можу не вволити її прохання.

Ну, та ви дуже не горюйте, — казав він трохи згодом. — Друга школа буде трохи гірша за цю, проте...

Інспектор глянув на простувате лице Малинки.

— Вам самим буде там спокійніше. Там і візитів вам не буде кому робити. Я сам трохи помилився, посилаючи вас у Вишнівку, — добавив він стиха, — сюди треба тертого хлопця, чистячка, щоб умів ладити з панами, а ця пані, до всього, ще й з дуринкою трохи...

Вийшовши од інспектора, Малинка спинився за брамою й, чухаючи потилицю, довго дивився на передки своїх черевиків.