Гріх

Степан Васильченко

«І чого мені боятися! — розважає себе Настя. — Хлопці в мене вишколені, інспектор...» Настя задумалась, — він, правда, грізний, суворий панюга, вчительки духу його бояться проте до неї він ласкавий, хвалив її перед іншими. Бо вона таки й справді і слухняна, й почтива, і на шори та вбори та на паничів не вабиться, а роботи своєї пильнує. Посумує часом, що живе в самотині, повтішає себе думкою і про вбори, і про панича, та й ніхто про те не знає.

Добре тим, що в земстві руку мають та атестати більші: завжди знайдуть собі службу, а вона — дівчина бідна: пощастило взяти земську школу, то треба шануватися, бо не всякій і з «званням» дадуть земську школу.

Треба боятися, бо до чого тільки не можна причепитись...

І страхи знову починають ворушитись у Насті.

Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителюючи, на виду покруглішала. Тоді казав — нівроку, ще й за підборіддя подержав, — а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала, — підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло, як калина.

— Охо-хо!.. — зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.

«Що буде, то й буде, а тепер — спать!» — і почала вкриватись.

Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісіньку дудку. «Лю-лю-лю!» — причулась рулада й урвалась.

Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.

«Бач, чого забула, — само прийшло в голову Насті, — забула лампадку засвітити».

І хотіла б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.

«Хай уже так, — думає Настя, — а тепер...»

І стоїть вже Настя серед зеленого-зеленого лугу.

Світу-світу, ясного, золотого! Аж очам трудно, аж темний лист на дубі осміхається проти ясного неба.

Травиця шовкова м'якенька, ноги босенькі, — страх як легенько!

«Побіжу!»

Побігла прудко-прудко, вітер об поли б'є, груди розпирає, аж болить. Тільки черкаються ноги об траву. Хочеться підскочити.

«Може б, я й полетіла?» — спадає Насті на думку.

Озирнулась — ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.

«Фрр...» — плавно, рівно пролетіла дугу в повітрі. Стала легенько, немов хто поставив.

«Чи не диво! — радіє Настя. — А кажуть, що людина не полетить. Ану ж ще...»

Махнула руками раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла врівні з вербами.

Дух займає. В грудях коле гострий холодок. Так і випирає звідтіль чи сміх, чи крик — всилу здержує.

«Ану — вниз: чи не вб'юся?»

Заплющила очі й шугнула. Над самою землею немов хто на рядно підхопив її — легенько полинула над травою. Махнула скілько разів — знову над самими верхами верб.

«От, коли б знали люди, що можна так...» — радіє Настя.

Зірвалась з гілки зозуля.

«Ану я впіймаю цю зозулю», — думає.

Зозуля на вербу — й Настя на вербу, зозуля з верби на калину — Настя слідом за нею. Зозуля знялась та й полетіла, тільки крильцями шамотить. Настя за нею, все за нею.

Зеленіє діброва проти сонця.

Зозуля — між лист і уринула. У Насті забилось серце: втече!.. Розмахнулась та так і шугнула в гущавину зелену.

Чудно так у холодку поміж густих віток, темно...

«Шурх-шурх, шурх-шурх» — черкається об неї широкий лист кленовий та білий тополевий.

«Де ж би вона сховалася? — бідкається Настя. — Хіба чи не за отим кущем?» — сіла додолу, надкрадається тихесенько, щоб не хруснути.

«Ку-ку!» — визирнуло з-за листу веселе й лукаве лице покровського завідуючого Петра Кучерявого.

«Моя годинонько! — зраділа Настя. — Як він тут?»

А сонце світить йому в лице, шнурочком чорніє мережана брова, а в сірих очах блискотять золоті іскорки.

«А коли ж то ми вже бачилися з вами!» — простягає він до неї обидві руці.

Настя схиляє на груди голову і вже хоче осміхнутись, засоромившись. Коли щось — тьох у грудях.

«Геть-геть! — сполохалась вона чогось і замахала на Петра руками. — Бо тут, мабуть, хтось є», — нишком шепнула йому.

«Кахи-кхи!» — басом кашлянуло щось за деревами. Спираючись на палицю, понуро виходив на галявину інспектор. Брови насупив, дивиться в землю, щось думає.

І похмарніло відразу все, осмутніло...

І побігли тіні по траві, і лист на дереві помутило.

Глянув Петро на його, зблід відразу, скривився.

«А, бодай тобі добра не було!» — промовив з жалю, полинув і розтанув, як хмарина.