Гріх

Степан Васильченко

«От лихо мені! — жахається вона. — Гляне інспектор і догадається! І що б його зробити, щоб не горіти так?» — кидає очима на всі боки, сидить як на жару.

З вікна подув вітер, потяг од інспектора папери й шпурнув під стіл.

«Ой, як же це добре!» — зраділа Настя і зразу — шусть під стіл.

«Поки позбираю їх, може, перегорю під столом», — подумала. Нахилилась під стіл, а Петро вже вперед неї там, теж збирає листи. Побачив її та й дивиться у вічі, чудно-чудно так. Далі до неї нишком:

«Маю сказати вам велику тайну. — Схиляє лице, лоскоче кучерями по щоці. Чує Настя, тихесенько шепоче над ухом: — А спробуємо отут... поцілуватись».

«Чи ви не сказилися? Чи ви не сказились? — Хоче одіпхнути його Настя, а замість того лицем до лиця тулиться та й тулиться. Вже б час із-під столу вилазити, а вона не має сили випустити Петра. — Ой лишечко, ой що ж це буде, ой рятуйте ж мою душу», — тулиться вона до його; а серце як не вискочить.

«Та й чого так страхатися? — спокійно радить на ухо Петро. — Ми зовсім не будемо вилазити звідціль, будемо сидіти тихенько, то вони й забудуть про нас».

Насті одлягло од серця.

«Правда! — радісно подумала вона. — А я, й не догадалася. О, який же він розумний, мій коханий!» Острах став проходити. Зіперлися вони на стінку, докупи стулились, затихли, прислухаються.

Так, мабуть, справді забули: читають папери якісь, спокійно гомонять. Інспектор прокашлявся й почав читати протокол. Сидіти стало так гарно, затишно.

«Послухаємо», — повагом промовив Петро, обгортаючи Настю.

«Тысяча девятьсот такого-то года педагогический совет под председательством инспектора народных училищ господина Люцыпоренка, — швиденько, як паламар, вичитував інспектор, — производил испытания... тара-ра-ра... и постановил:

Котилася ой да зоря з неба
Та й упала додолу...» —

«Що це він — сказився?»

«Цить, — моргнув до неї Петро, — зараз підіймуть бучу, потім підуть звідціля, а ми вдвох зостанемося».

Інспектор встав од столу, настромив на лисину Герасимову шолудиву шапку й помалу пошкарьогав до порога.

«...Та й упала до до... о-о... о-о... лу!» — виводить він, як не перерветься. Ну зовсім же, зовсім, як парубок.

Настя торкнула ліктем Петра.

«Хі!» — засміялась собі в руку. Коли зирк: зверху під стіл сива борода о. Микити висувається, висувається. Далі — червоний ніс, потім підсліпувате око... Настя жахнулася, хотіла хоч руку випростати, що лежала у Петра на шиї, так не можна було: щось до стіни притиснуло.

О[тець] Микита глянув, ахнув з дива, плеснув у долоні й закрив лице руками.

«Какаріку-гу!» — заспівав, немов сусідський півень.

«Умру!» — сказала собі Настя, мліючи од сорому.

А з других боків висовувались під стіл земський з блискучими ґудзями, член управи в окулярах, попечитель школи з медаллю на грудях. Поставали кругом столу на почепках, плещуть у долоні, головами кивають:

«Учителька! Оце так учителька! Ну та й учителька... ай-яй-яй...»

«Ех, усе одно — вмирати! — подумала Настя. — Хай же тепер хоч увесь світ дивиться!» Вхопила обіруч Петра за шию та так і прикипіла до гарячої щоки.

«Цілується!.. Люди добрі! Вчителька цілується!.. Пробі!.. Какарі-ку!..» — загаласувала комісія.

Прибіг інспектор:

«Хто цілується? Де цілується?»

«Господи, прийми мою душу!» — молиться Настя. І чує: переходить її душа на той світ, тихо, легесенько, як пух...

А на тім світі — ніч, зоріє десь небо, прочинене вікно...

«Так немовби моя кімната...» — дивується Настя.

Під вікном щось кашлянуло.

Гей, хто ж мене, дівку молодую,
Та й проведе додому...

Знову зірвався надворі парубоцький голос, аж здригнула Настя.

«Какаріку! Какаріку!» — перегукувались десь на хуторах півні.

Настя і бачить усе, й чує, та й не віриться їй, що то був сон.

Лежить не поворухнувшись, осміхається.

Зашелестіли папери, немов який канцеляриста невсипущий читає їх усю ніч.

Збирає Настя по долівці папери, пригадує сон і бубонить щось. Їй і смішно, й сердито. Не втерпіла, щоб не зазирнути під стіл. Нічого не було там: самотно дрімав тільки на стіні чи павук, чи муха. Поскладала папери, підійшла до вікна.

Як і перше, химерними скелями темніє хутір; степ хвилює тінями, миготить, немов палає ввесь у темному полум'ї. А небо вже інше: насунулось, як чуже, світить пізніми зорями. Далеко, мабуть, ніч упливла за той час, догорає, — тільки, причувається, немов подекуди шугають ще гарячим приском невидимі іскри.