Відьма

Степан Васильченко

— Авва-вва-ва, — скрючилось од холоду й пішло качатись по снігу.

Максим уві сні злякано захрипів і скочив:

— Це якесь навожденіє мені!

— А що?.. Може, знову? — зразу одгукнулась із полу жінка.

— Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: «Тату, вкрийте нас! Тату, вкрийте нас!» — аж заходяться та плачуть.

— Заєш же що, чоловіче, — зараз запряжи коняку та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся, — ще не пізно. А то коли б, бо’ храни, вони чого не вчинили з дітьми — й тобі буде гріх за сиріт.

— Гм... — Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче у запічку.

Блиснув огонь.

Катря сиділа з ногами на полу, гризла оріхи й поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало у вікно. Катря зразу до вікна, одхилила занавіску:

— Хто тут?

Одскочила од вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах — як не було: з очей визирнув звір — хитрий, сполоханий.

Двері — на защіпку, погасила огонь, стала коло стіни.

Надворі вітер затихав, виднішало — чути було, як щось домагалося під вікном.

— Хто там? Чого треба? — зіпнула сердито на всю порожню хату. — Завтра приходьте, тепер дома немає.

Застукало дужче у вікно.

— Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!

Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила огонь, поодпирала двері, стала коло печі, дожидає.

Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняка сніг. Катря держалась за опічок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий як криця:

— А признавайся, молодице, де діти?

Катря, не змагаючись, дико заголосила.

Все завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмирущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Вгорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами — під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху донизу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.

Од соснового гілля впали гілчасті тіні на голівки, на мармурові лиця — і немов осміхнулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша навіки скувала бір, і вже сумні тіні, немов з нудьги, затіяли свою довічну німу гру...

Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях, розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гостровухі голови. За ними в човнах — дві фігури.

Здається, — давні велетні знову випливли на світ із своїх нір. Стали.

Сидить один на човні — притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на нього; другого, третього — й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки — ожили.

Одкинув відлогу з голови й перший раз звів очі на другого.

— Ну, дякуйте богові, куме: живі! — і перехрестився.

І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.

Місяцю-біжчику,
Виглянь мало, —

І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.

Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.

На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в промінні, хрускаючи снігом, силуети.

— Дивіться — це наші повертаються з хуторів! — задзвенів цікавий дівочий голос.

— Хлопці!.. Що ми бачили-бачили! — таємниче оддається другий, нетерплячий.

— А що ви там бачили?

Гурт хлопців обурився з гори. Змішались. Гомін.

— Заходимо ми в балку, — розказують дічата, перебиваючи одна одну. — Бачимо — світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті — ні духа. Та ми мерщій з хати.

Ідуть гуртом, гомонять.

— А от нам у Біликах була притичина, — хвалиться хлопець, — хвища, мете!.. А воно біля верби само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукує: «Ой грай, коли граєш...»

— І що ж воно таке?

— Так ніби панок, такий із себе...

— Стійте! — спинив зразу один гурт. — Дивіться-дивіть-ся — он-он-он пішла...

Всі, як одно, змовкли, дивляться в далину: попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу чітко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.

— Хлопці — гайда: впіймаєм!

— Нащо вам зачіпати її? — спиняють боязкі дівчата. — Хай собі йде на очерета та на болота.

— А-га-га! А тю! А держи! — засвистіли, затюкали хлопці.

Тінь звернула вбік і швиденько побралась у лози.

— Це мабуть, горянська... там, кажуть, аж три їх живе.

Збились тісніше до гурту. Місяць уклонявся ріжками здаля зіркам, сам тихо одступав, спускаючись за бір.

Колядники увіходили в свій хутір тісним гуртком. Упівголоса велася цікава розмова. Забігали одно перед другим наперед, товпились коло того, хто розказував, і в цікавих блискучих очах ще одсвічували в усіх таємниці різдвяної ночі.