Панна, певне, взяла була на себе благородну місію підняти дух у хлопця, підійшла, сіла на стілець рядом з Вовою і стала заводити розмову. — Що це ви сидите так самітно, немов скучно тут вам, скучно? — щиро промовила вона до Вови. — Чого ж... ні, не скучно, — одповідає той, — мені... саме добре. — Бо що ж ви нічого не робите, ні з ким не говорите, як інші? — допитувалась дівчина. «Ну що я їй маю казати?» — подумав собі Вова. Полум'я вдарило йому в лице. — Я подивлюся перше, як інші роблять, — таке чи щось підхоже до цього одмовив він — якимсь, як і самому здалося, не своїм голосом. Панна стала почувати, що не по силі взяла на себе роботу, й зачервонілась теж. — А ви будьте веселіший, бо так же скучно сидіти, — закінчила вона і, трохи засоромлена невдачею, встала й одійшла од Вови. Вові стало навіть шкода дівчини. «Сердешненька, — думалось йому, — мала надію розворушити таке опудало, як я, та й буде тепер каятись». Проте все ж стало йому вільніш дихатися. «Ну, — думав Вова, — тепер — шабаш! Коли б уже хоч ніхто не зачіпав мене». Та не скінчилися на цьому муки Вовині: незабавом перед ним зринув, як із землі виріс, угудзяний джиґунець, якийсь акцизний чиновник; він виразною, ясною мовою зарізав Вову вкрай. — І чого ви зігнулися, молодий чоловіче, як тая мокра курка, — вичитував він. — Адже ж тут немає вовків, не покусають. Лицяйтеся он до панночок, розказуйте що-небудь, а то сидить понурою. Одрізав і, закрутивши вуса, зразу опинився десь між панночками. Уші, шия, лице загорілись у Вови, піт виступив на чолі. «І як же він одчитав мене, сучий син, — думав він, — немов у парні віником випарив!» І довго ще не переставало палахкотіти його лице. Тепер Вова почував, що вже навряд чи хто-небудь буде його турбувати, та не весело було йому. Сидів він, немов прикований до свого стільця, і бачив сам, що ніяка сила не здолає тепер підняти його, щоб легко та вільно, як он отой франт, пройтися по кімнаті. І осудив Вова себе за ті сміливі заміри, які мав він, ідучи сюди. Задзеленчав дзвінок. Усі один за одним потягнулись до другої кімнати, де мала одбутися читанка й звідкіль давно вже чути було здавлений гомін селянської юрби. Поволікся за ними й Вова. Читали, розказували, показували картини. Стояв гомін, було цікаво й весело. На Вову ніхто тепер не звертав уваги, і він помалу став набиратися сміливості. «Це нічого, — думав він, — що я сплохував трохи на перший раз: привикну, придивлюсь, освійчаюсь... А як же хороше в гурті інтелігентних, хороших людей робити гарне діло!» Скоро читанка одбулася, директор заводу став наганяти всіх, щоб не гаючись їхали до його. Всі товпилися коло одежі, одягалися, торгувалися, кому з ким сідати та їхати. «Чи то ж і мене покличуть? — думав собі Вова. — Як покличуть, то я тоді зроблюся зовсім іншим. Тепер уже немов нічого й не боюся; звісно, нове діло, то трохи був і сплохував, тепер поправлюся». Пройшов мимо Вови батюшка й чогось одвернувся. Зирнув мимоходом на його директор і теж одвернувся. Хтось, мало не спіткнувшись на Вову, кивнув йому головою до зобачення. Кругом спустіло. Було чути, як на дворі по наїждженій дорозі свистіли і скрипіли, від'їжджаючи, сани. Стихло. І зразу став одчувати Вова, що ті люди — чужі йому, і нема їм до його ніякого діла. «А я ж, дурний, думав...» І зробилося Вові чогось соромно до болю, до сліз. Стояв він один у коридорі, опустивши голову, і сором виїдав йому гарячі очі. Тихо, як тіні, виросли коло його старі його приятелі: Муляр, письмоводитель, урядник. Перше Вова не помічав їх у гурті; і тепер зробилося йому дуже зле, коли вони з'явилися. Обступили вони його з єхидними усмішечками, віталися дуже ввічливо. — Чого це ви, Антоне Петровичу, не схотіли їхати до директора? — лукаво спитав Муляр. — Адже ж усі пани поїхали туди? — Куди нам до їх!.. То ж — пани! — здавлюючи своє серце, одмовив Вова. — Теж люди! — з робленим спочуттям, іншим голосом казав Муляр. — Ви ж у нас за вчителя, науки проходили, теж можете лічитися за образованого чоловіка, а вони навіть за руку попрощатися з вами не хотіли. Думаєте, не бачили? Все бачили! Вова мовчав і почував себе дуже погано. Йому хотілося якнайшвидше залишити про цеє мову, втекти од цих людей, проте він стояв і тільки якось чудно осміхався. — І виходить, — казав далі Муляр, — що ваша лінія не з ними, а з нами, а ви зовсім не до речі вгору деретеся. Письмоводитель та урядник мовчали та тілько стиха чмихали. Вийшли на улицю. Ніч була морозна, зоряна. В будинку у директора заводу горіли веселі, яскраві огні. Стали говорити про читання, і Муляр почав висміювати панську витівку. У Вови нило всередині, і він нічого не слухав. Мимоволі озирнув він цю свою компанію, опухлі од п'янства лиця, злі замутнені очі. Прийшло в голову, що дома чекають його чотири сумні стіни холодної кімнати, пригадав, що ось уже півроку, як їсть його самотина — хотілося йому заплакати. — І чого б то я так сумував! — несподівано звернувсь до Вови письмоводитель, виказуючи, що він добре розуміє, що діється у Вовиному серці. — Не любі ви їм — і наплюйте, проживете й без них. Вова схаменувся й став силувати себе, щоб як-небудь викинути з голови свої невеселі думки. Став прислухатися до їх розмови, та думки його мимоволі звертали на перший шлях. Письмоводитель позіхнув і став казати, що добре було б тепер зайти у «клуб», — у них було таке місце, де частенько збиралися попиячити. |