|
На перші гулі
Степан Васильченко
|
Тиміш (скінчивши танок). Ху!.. (Витирає піт.) Ну, тепер пустите? Василина (подумавши). Ні, не пущу! Приходь завтра, хай іще Савка побачить... (Регоче.) Тиміш. Тьотю, ви ж обіщались! Василина. Що? Та довіку цього не буде, щоб я сама дочку гулять до парубка посилала! Що це ти, схаменися! А ще розумний, кажуть! Тиміш. Пустіть, тьотю, а то не піду звідціля! Василина. Хоч до самісінького ранку сиди, не пущу. Тиміш (загрозливо). Ой дивіться, тьотю! Краще пустіть без клопоту! Василина (позіхає). Нема! Нема в мене дочок для тебе! Іди й голови моєї не мороч. (Зачиняє вікно.)
X
Тиміш сідає на призьбі, стиха насвистує, щось думає. Далі рішуче встає, підходить до вікна, з осторогою прочиняє його. Тиміш. Ви ще, тітко, не заснули? Оце ж і мені чогось не спиться. (Позіхає.) Хочете, я скажу вам казку. Ось слухайте: був собі чоловік та жінка і була в їх дочка. Ось виросла тая дочка, треба вже їй гуляти, а її не пускають... Одного вечора дочка й каже матері: пустіть мене, мамо, на колодку, бо вже мене дівувати кличуть. А мати й каже: не пущу я тебе гуляти, іди краще до хати та лягай спати. Так. Полягали вони спати... (Таємничим голосом.) І що б же ви думали собі, тіточко, — не докажу вже, як воно саме сталося, тільки до самого божого світанку ніхто в їх і очей не зводив...
З вікна швидко висовується рука з деркачем.
(Ухиляється.) Це вам, тітко, мухи спати не дають? І що це за диво, що вам не спиться та й не спиться! Чи не з очей це вам сталося? Ось давайте, я вам пошепчу, бо я трохи перейняв од баби Мар’яни. (Схилившись над вікном, починає одшіптувати.) Кури-кури рябенькі, у вас голови маленькі, а в роженої й хрещеної раби божої Василини голова велика. Скрикніть ви сон із усіх сторон на рожену й хрещену... (Спиняється, прислухаючись до перегуків, що долітають із вулиці; одходить од вікна, слухає зацікавлений.)
Перегуки починаються десь далеко з вулиці, наближаються до Савчиної хати. Спершу нерозбірні, далі ясніші.
Здалеку: «Передай... кана-ат... через двадцять ха-ат!..» Ближче: «На чию?» Здалеку: «На Савчину, на Щербинину!» Ближче: «А про що саме?» Здалеку: «Нехай дівчини на печі не ховає та до нас на вулицю пускає!..» Далі починає в свою чергу ближчий голос: «Передай канат через двадцять хат...» Тиміш. На чию? «На Савчину, на Щербинину!» Тиміш. Про що саме? «Нехай дівки на печі не ховає, швидше на вулицю пускає!..» Тиміш. Передаю!.. (Швидко підходить до вікна, починає галасувати.) Тітко, чуєте, тітко-о! Ось слухайте, яка на вас іде слава! Тітко, го-ов!..
XI
Виходить із-за хати Савка, заспаний, за спину ховає батіг. Тиміш (швидко одходить од вікна). О, вже й дядько Савка встали! Завтра ж неділя, чого це ви так рано схопилися? Савка (протираючи очі). Ну, кажи, чого тобі треба тут? Тиміш. Нудно, дядюшка, самому отут сидіти, то я собі й гомоню, щоб не задрімати. Савка. І довго оце ти будеш тут сидіти? Тиміш. Оце ви вийшли, спасибі вам, то я ще побуду. Савка. І довго? Тиміш. Дасте сірника, то й до ранку просиджу. Савка (раптово кидається на нь ого з батогом). А цього ти не покуштуєш іще? Тиміш (метко одхиляється). Е, ні, це ви дурно турбуєтесь! (Сміється.) Савка (осміхнувшись). Меткий, вражий хлопець! (Міняючи голос.) Іди, Тимоше, сюди, я маю тебе щось питати. Тиміш. Кажіть, я й звідціля почую. Савка. Батько ходив до економії? Тиміш. Ходили. Савка. І що ж — узяв? Тиміш. Три десятини. Савка (підступаючи ближче). По тринадцять? Тиміш. По одинадцять. Савка (наближаючись знову). Бач, я ж казав, що немає чого хапатися. Тиміш (одступає назад, сміється). Ой і хитрі ж ви, дядьку, тільки не на того напали: я й думку вашу знаю! (Іде з двору.) Савка. Зажди, я ще скажу тобі щось! Тиміш. Хай уже краще другим разом. Савка. Ну, іди ж ото, вражий сину, та й не оглядайся! Тиміш. Не журіться, я далеко не зайду. Савка. Слухай, Тимоше, кажу тобі без жартів, дай нам спокій! Та того, що ти загадав, не буде. Правду кажу! А то щоб ми ще й не посварилися з тобою! Тиміш. Буде чи не буде — побачимо далі. (Пішов.)
XII
Савка (довго й люто позіхає, крутячи незадоволено головою). Ху! І де ти в лихої години взявся, бусурменський парубче!.. Так же був заснув... (Новий наступ позіхот, ще лютіших.) Сказився б ти йому, вражий сину.
Чути парубочі вигуки:
(Прислухається.) Та й ні втоми їм, ні угаву немає! (Зіває як не перерветься.) Тьху! (Пішов.)
З гамору десь виривається на селі пісня-дует:
Щебечуть солов’ї.
XIII
Виходить Тиміш із опудалом. Становить його проти вікна, чіпляє до його папір і починає на два голоси розмову. Тиміш. Добривечір! — Здорові. — А чи тут живе Савка Щербина? — Тут, а нащо він вам? — Коло млина у нашому Брусові була оце рада — парубків та дівчат громада. Розмовляли, дивувалися, що всі дівчата на вулиці, а Щербининої Олени немає. Писарів скликали, на папері писали, до Савки Щербини пересилали: дядюшко Савко, ще й ви, тітко Василино, дівчини Олени не баріть, не гайте, на піч не ховайте, до нас швидше на вулицю пускайте, бо як не будете дівчини на вулицю пускати...
XIV
У вікні з’являється Олена. Олена (швидко махає рукою, щоб тікав). Тимоше, Тимоше! Тиміш. Чого, Олено? Олена. Тікай швидше... (Побачивши опудало.) Ой лишечко, яке страшне!.. (Знову першим голосом.) Тимоше, Тимоше, ховайся швидше, бо мати вхопили рогач та побігли в комору будити батька! Швидше!.. Тиміш. Куди ж мені ховатися? Олена (махає рукою). Швидше, швидше! Бо йдуть уже! (Сама ховається в хаті.)
Тиміш озирається навкруги, далі лізе у вікно, в хату.
(В хаті.) Куди це ти?! Ох, мені... А лишенько!
В хаті чути сміх, далі затихає.
|