Терень

Володимир Винниченко

— Доброго здоров'я!

Я сказав це здалеку і навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не помітив того, що робив подорожній. Він сидів і плакав, безперестанку витираючи очі темною хусткою.

Одначе це не зробило на його ніякого вражіння.

Подорожній спокійно зиркнув на мене і плакав далі.

— Добрий вечір! — уперто повторив я. — Спочиваєте?

Він одняв хустку від очей і став кліпати ними на мене. Чи від світла місяця, чи чого іншого лице його було жовто-буре, як осінній зжовклий лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з міді вибите, лице. А повіки очей ярко-червоні, неначе вивернуті. Виявлялось — він не плакав, а тільки витирав свої хворі очі!..

— Добрий вечір... — привітно сказав він, дивлячись на мене, трохи зігнувши голову на плече, — проти місяця, мабуть, було йому трудно дивитись. І як тільки він сказав ці слова, лице зразу стало м'яким, ваблячим, нітрохи не понурим, як здавалось.

— Спочиваєте? — ще раз спитав я.

— Та от чортові очі!.. — з ласкавим непорозумінням хитнув він угору головою, показуючи мені їх. — Болять та й болять, бодай би вони вже видужали... Три года, як страдаю ними... Пороху дуже не люблять... Як порох, так плачу... А сьогодня пройшов у Гуляйполе і — чисте горе... З служби на побивку? Садітьця...

Він навіть трохи посунувся, неначе те місце, де він сидів, було найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку і сів.

— Е, я з служби давно, — зітхнув я, — іду роботи шукать де Бог дасть...

— На економію?

— Де буде. На економію то й на економію, у мужика то й у мужика...

Парубок хитав головою, цілком мене розуміючи.

— А мені от таке горе, що нікуди: очі!

Він знов обережно почав витирати їх червоною, забрудненою аж до чорного хустиною.

Місяць, немов зацікавлений нами, підліз трошки вгору, щоб краще бачити нас. Мабуть, від цікавості й серйозності нашої теми він трошки зблід, і лице його стало менше. Далина степу стала темнішою, туманнішою, а біля нас ясніше.

— А в нашого попа якраз одійшов учора наймит... — з-під хустки сказав парубок.

— Е? От і робота, диви, попадається!

Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений перспективою попівського наймита.

І помиї винось, і снопи в'яжи, і п'яного попа спати вкладай, і попаді кошика носи. Різноманітність велика, але стомлююча.

— А це далеко?

— Ні, ось тут, за тим лісом. Верстов п'ятнадцять.

Між нами лежав якийсь пакуночок, загорнутий в сірий грубий папір. Парубок, витерши очі, підсунув його трошки ближче до себе.

— Гостинці? — хитнув я головою на пакунок.

— Е, де там! — І, раптом засміявшись, додав: — А як кому, то й гостинець. Бумаги та чорнила купив собі у Гуляйполі. От тут, за станцією, містечко. У нас мені не продають... Сердиті на мене. Ну, так я в Гуляйполе.

— За бумагою?

— Атож. Я пісні складаю та записую на бумагу. Раньше так пам'ятав, а тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую...

Він говорив просто й з ласкавою посмішкою, як про цілком звичайну річ.

Я подивився на пакунок, на великі, порепані від роботи руки, на мідяне квадратове лице парубка.

— А за що ж на вас сердяться? За пісні, мабуть?

— Атож. За пісні й сердяться. Не люблять...

— Ану, прокажіть мені хоч одну. Я охотник до пісень... Можете?

Мені хотілось послухати творів цього поета з лицем простодушного бандита.

— А чому б ні? — охоче згодвся він. Мабуть, привик уже до уваги й навіть не соромився. — Якої хочете: смішної чи сумної?

Я на хвилинку завагався. «Смішна» десь буде така, що від неї стане тільки сумно. Отже, краще хай уже просто сумної.

— Сумної то й сумної... Мені все одно.

Парубок покліпав червоними очима і з тим виразом, з яким сліпі співають псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пісню.

Мені відразу ж, з перших строф її, стало легко: пісня парубка була справді сумна. В ній просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою гуде ліс, скиглить чайка, плаче пугач на могилі, оповідалась історія дівчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як співалося в пісні, «солодкий цукор мішають з гіркими сльозами», «за копійку душі порять, за дві винимають».

Місяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його. Здавалось, що вони вдвох склали ту пісню про «солодкий цукор з гіркими сльозами». Ввижалося — місяць перевіряє, чи так хлопець проказує, як складали вони.

Потім я попрохав «смішної». В «смішній» було те саме, що й в сумній, той же цукор з гіркими сльозами, та сама стара кривда від панів та начальників.

— Здорово обижається на мене старшина за цю пісню, — з посмішкою пояснив парубок. (А коли проказував найсмішніші слова, був так само монотонно серйозний.)

В мені було чудне чуття зворушення, ніжності і непорозуміння. Щось подібне почував я в дитинстві, коли, довго шукавши в небі дзвенячого жайворонка, нарешті бачив його близько від себе — сіренького, миршавого, звичайнісінького.

Парубок, певно, був одним із тих жайворонків, що з давніх-давен дзвенять над Україною, складаючи свої анонімні, прості і прекрасні пісні, на які ніхто не пише рецензій і про авторів яких не знають ні одної нудної подробиці.

— А ви давно складаєте пісні?

О, ще змалечку! Е, коби він граматику добре знав! Вся біда, що не зна він граматики. Чи до діла воно, чи ні — Бог його зна. Ну, а все-таки склада собі. Лихі на його деякі люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать його за такі пісні? От тепер, казали хлопці, староста, стражник та монопольщик нахвалялись одбить печінки йому. Чорта з два! Радили хлопці навіть у Гуляйполе не йти, бо ті зроблять засідку в Кривім Яру. Яр тут є недалеко від Грузького (Грузьке — зветься його село)...

— Ну, та я не послухав... Хай засідають. Хіба що ззаду чим ударять та памороки заб'ють. Ну, тоді їхня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий не буде... Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться...

Он яка справа виходила!

— Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть...

— А можуть... — добродушно згодився він, знов підносячи хустку до очей.

— Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдіть.

— Е! Я вам так скажу! — махнув він хусткою. — Як бояться та тікать, так ще гірше. Як завзялись піймать, то чи в Яру, чи деінде, а все одно піймають. А тікать та ховаться — не поможе. Хай тільки, я кажу, не ззаду... Але час, здається, йти? Га? Ходім помаленьку?

Він узяв пакуночок, перекинув через плече піджак і підвівся. Він мав рацію бажати зустрічі лицем до лиця: плечі широкі, важкі, шия жилава, сам кремезний, міцно збитий, весь як з чавуну.

Я рішив іти найматись у священика. Не часто доводилось мені так близько бачити жайворонків, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий цукор. До речі, може, «цукерники», помітивши, що жайворонок не сам іде, і на цей раз не одіб'ють його печінок.

Я сказав парубкові, що піду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.

— Ну, то не йдіть зо мною разом... — аж зупинився він і серйозно подивився на мене. — До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.

— Чого так?

— Битимуть. Подумають, що я взяв когось із Гуляйполя, то й накладуть...

— Ну, нас уже двоє буде. Може, не так-то й накладуть...

Він трошки здивувався: чоловік по добрій волі хоче бути битим.

— Та битимуть, я вам кажу!..

Він все ж таки думав, що я не зрозумів його.

— А вас хіба ні?

— Ну, мене... Мене за діло. На мене й засідають. А вам чого треба?

— А я, може, поможу вам...

— А... Це друге діло.

Він одразу заспокоївся і задоволено засміявся. Вдвох не то що самому, то правда. Чого доброго, ще й їм можна буде накласти. Коло Старої Корчми над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кілку та й у путь.