Терень

Володимир Винниченко

Древнім, забутим людьми покоєм віяло від усього в затишному, садком захованому від села подвір'ї старенького батюшки. Покрівлі були з зеленим м'яким мохом; двері, поточені шашелем, замикались не замками, а засовами, які приводились в рух ключками. Ключка просовувалась в дірочку над засовом і поверталась уліво чи вправо. От і замкнуто або одімкнуто. Шиби на вікнах були з різнокольоровими одсвітами — зеленими, як мох, фіолетовими, як ряса, червоними, жовтими, залежно від віку.

Земля на подвір'ї встелена густим та витким, як волосся у негра, шпоришем, а по йому доріжки протоптані, тверді, вікові, — до льоху, до комори, стайні, до сажу. В покоях пахло житнім хлібом, старим медом, кожухами, ладаном і канупером, — о. Савватій нюхав.

По обіді все замирало. Спали батюшка, Текля, коні, свині, навіть кури ховались під тинами і сиділи, сумно схиливши голови, немов чекаючи, поки прокинеться життя у дворі. Вийдеш у садок, — бджоли гудуть, мухи на скрипочках тягнуть тонкі дзвінкі мелодії, тріпочуть на листях, мов метелики, плями сонця. Надвечір, як тіні падають не від хати на повітку, а від повітки на хату, на ґанку з'являється о. Савватій. Він обережно сходить на приступках униз і тихенько, мирно наспівує:

— «Да ісправиться молитва моя...» А що, Денисе, дощ завтра буде? Га?

І дивиться на мене ласкавими водянисто-голубими оченятками.

Я дивлюсь на небо, вправо, вліво й поважно одповідаю:

— Ні, мабуть, батюшко, не буде...

— Не буде, то й хвалить Господа... «Яко кадило перед то-бо-о-ю...»

І йде собі до воріт. Там він стає грудьми на хвіртку й виставляє праву руку на вулицю; селяни, проходячи, чмокають руку й одходять. А батюшці не треба зайвих рухів робить.

— Як хлібá, Данило?

Данило підводиться від руки і, надіваючи шапку, одповідає:

— Та, слава Богу, нічогенькі...

— Ну, слава Богу, слава Богу...

Так і жили ми собі.

Єдине, що було трошки незручне в цьому житті, це те, що я не міг часто і вільно бачитись з Тереньом (поетом), — батюшка не любив його. Через те й до парубків неохоче пускав.

— На вулицю, кажеш? «Яко кадило перед тобою...» А скажи, хлопче, Теклі, нехай стара самувара наставить...

Сказано Теклі, самовар наставляється.

— Я, батюшко, хотів би ввечері до хлопців піти. Робота вся справлена... Недовго...

— До хлопців, кажеш? А, до хлопців, до хлопців... «Да ісправить молитва моя...» Щось там кнурець наш тихо дуже лежить. Га? Чи не сталось йому чого-небудь. Подивись на його, Денисику...

Ну що ж? Увечері, наспівуючи «Да ісправить молитва моя», я тихенько перелізаю через тин і йду на вулицю, у той бік, де чується спів.

І от тільки таким способом я міг перевірити, чи правду казав Терень, що в селі співають його пісень.

Дійсно, більшість модних пісень належало творчості Тереня. Деякі ж були в лицях. Ішли, наприклад, повз хату Галини Моченої. Галинка колись служила у пана в горницях. Послуживши рік чи два, вислужила собі добру хату, грунт, пару коней, овець, корівку. Хата була гарна, з великими вікнами, садочком, так що часом і сам пан вечорочком завертає до Галі.

Уже підходячи до хати Галинки, хлопці розділялись на дві партії. В одній було всього два-три голоси, а в другій останні. Перед вікнами всі зупинялись і один голос здивовано починав:

До його прилучались з його партії й, також дивуючись, підхоплювали:

Тоді друга партія, весь гурт, як з гармати, випалював:

І, ще не давши скінчитись останній ноті, широко й розмашисто на все село поясняв:

Перший голос не задовольнявся й зараз же запитував про інше:

Його спільники разом з ним додавали:

Гурт з вигуками, з ачхиканням і на цей раз гримав:

Потім ішли інші різні питання. Часом такого змісту, що пересказать його зовсім неможливо.

Од Галинки йшли далі до старости, до монопольщика, до писаря. Перед писаревим подвір'ям неодмінно танцювали. А пригравали до танцю піснею, також Тереньовою:

В цій пісні оповідалось, що в Захарчука легка совість і важка кишеня, в які уже не поміщались громадські гроші, а тому він їх одсилав у банк.

І мені, розуміється, не важко було повірити, що Тереня не любили. Наочним же доказом тому були щовечірні розгони поліції.

Причому кожний раз старались піймати Тереня. Зловивши, садовили в холодну, де не раз і били.

Але наслідком цього на другий чи на третій день з'являлась нова пісня, в якій добродушно малювалась картина розгону співаків і вияснялись причини цього. Хлопці знов збирались, знов ловили кого-небудь з них. Майже щовечора по селі чувся дрібний важкий топіт ніг, тріск тинів, тюкання, галас, тривожний гавкіт собак, матюки. Після того наставала тиша, і тільки з поля, де пасли коней, ледве доносились тягучі самотні звуки степової мелодії.

А Терень складав собі ті пісні не так від злості на «барбосів», як від чогось іншого. Бог його знає, що йому було таке, але він сам признавався, що наче сила яка підштовхує його в бік: «Ану, ось на це скласти б пісеньку». І чи в полі з плугом ходить, чи з косою у лузі вимахує так, що аж сорочка на спині липне до тіла, чи їсть, чи лежить, все йому снуються в голові пісні. Часом і сам не радий тому.

Вже чого з ним не робили: роботи йому не давали, з лавки нічого не продавали, усовіщали, арештовували, забирали в його папір, книжки, тюрмою грозились. Тереньові те все тільки привід до нової пісні. Старшина просто радив на підставі циркуляру «про боротьбу з хуліганством на селах» вислати по приговору чортового парубка аж на Сибір, та й край. Але писар і інші не рішались: більшість на сході була б проти. Тут уже голота вступилась би за свого, міг би вийти непорядок і пониження власті.