Краса і сила

Володимир Винниченко

Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.

— Та не давайте, не візьму!

— Сорок п'ять... До пари мені буланий... шістдесят...

— Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й...

— Дев'яносто п'ять... Осе вісім... Вісімдесят... десять! На, бери! — махнувши рукою, скінчив циган.

— Та я ж вам говорю, що не міняюсь... Но! Гайда, Микито!

Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.

Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.

— Тьху, чорт! — схаменувся Андрій. — Заслухався чортового цигана і, мабуть, проґавив діла... Ну, да... Ні, слава Богу, стоїть... Що ж Гришка?.. Ні, й той уже лежить.

Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.

«Ну, пора!» — рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.

— Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав дев'яносто п'ять. Воли, говорю вам, такі, що... а-а! Тут же і робота, і сила і подивиться є на що... Роги, гляньте, які... Христом-Богом завіряю, що сам дав дев'яносто п'ять.

— Та воно та-а-ак, — схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою ріденькою борідкою, — коли ж... дорого.

— Не дорого, земляк, їй же Богу, не дорого!

— Драстуйте, мужички, — привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:

— Доброго здоровля.

— Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь... Волики хорошиї. Да, действітельно, волики не плохиї... Да, да... Скільки просять?

— Не дорого, господін... дев'яносто п'ять!

— Ну да, оно... собственно... А дають?

— А даю дев'яносто два, — промовив чоловічок.

— Гм... Волики нічево сибі... Тольки, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє... От, скажем, приміром, за мене. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помєщик, імєю землю... Да... А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота.. Виділ я только што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото... І от же, преобразіть сибі, не дорого. Їй богу, не дорого. Так будь дєньги, так і купив би. І немного: дев'яносто рублей... Тольки ж і волики... І ето волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше... Тольки ж опять скажу, хто што любить... От скажем, приміром, етот мужичок. Он по видімості больше любить... не такиї, как ето воли. Так, мужичок?

— Та, знаєте, — усміхнувся мужичок, — не так любиш, як треба.

— Е, ні! — добродушно підхопив Андрій. — Не скажіть, не скажіть... То таки, значить, нада — што нада, то нада! А то таки і... Как би вам по-простому із'яснить?.. І охота, чи што. Охота, знаєте, большое дєло.

— Ну да, звісно, що охота...

— О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!

— Авжеж, без охоти за роботу не берись, — згодився один з купи, зітхнувши.

— Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, — наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. — Волики хорошиї, купуйте, дядьку... А я пойду посмотрю на тії волики... Люблю, хе-хе-хе... Прощайте! Ходю сибі, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за неделю в економії, ну — і... хе-хе-хе... дозволиш сибі погулять у воскресеніє. До свіданія!

— Щасливо... прощавайте... — потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:

— Так берете дев'яносто два?

— Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!

— Ну, то як хочете... Піду. Прощавайте.

— Куди ж ти, Тарасе?

Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.

— О! І ви! — наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. — Не сторгувались?

— Дорого! Волики б і нічого, та...

— Волики... да... Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но... не нравляться... прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, — мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб челаєк бил хароший і... словом, хароший... Мені все одно, чи ти мужик, чи пан... аби в тобі душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «Люби ближнього, как самого себе».

— По Євангелю, значить, живи... А далеко ті волики, що ви говорили?

— Да, да! Не обмани і не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче... А от ето і мої воли... Що, Гришка, напував воли?

— Напував, пане! — схопився Гришка і зняв картуза.

— Пили добре?

— Добре, пане.

— Підкинь же сінця... Ну, що, — повернувся Андрій до Тараса, — нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих... Ви посмотріть... От отседа лучче видно... Мордочки какії... Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мені за мої восімдесять, доложил би десять і купил би... Накажи мене Бог, купил би... Тольки што ж? Не дадуть за мої восімдесять... А тут з дому не взял... Узял на всякиї покупки, та што ж? За п'ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите...

— Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? — розглядаючи воли, промовив Тарас.

— Ха-ха-ха! А бодай вас! — наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: — Хоча, положить, волики нічево сибі... Тольки ж посмотріть на ті, куди ж етим!

А сі волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; «золоті» ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:

— А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят... Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче сих, — що правда, то правда! Але ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і сі нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики... Вам ті прийшлись до душі, а мені сі... Га?

— Та що ви?!

— А от же їй-богу!

— За мої даєте вісімдесять?

— Даю.

— І зараз гроші?!

— І зараз гроші!.. «Та й дурні ж сі панки, прости Господи!» — мовив собі в думці Тарас.

— Значить, я можу зараз і ті волики купить? — радісно скрикнув Андрій. — Господи! Та ні, ви... шуткуєте.

— Ну, от!..

— Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас... Тарас... звиніть, не знаю, как по батюшке...

— Семенович.

— Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип'ю прямо, хоч вже місяця два, як не пив... Зараз же могорича вам, Тарас Семенович... Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти... Підожди... гроші ж на... Купиш дві чвертки, — вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, — і в одну виллєш з сього слоїка... Чуєш? Не бійсь, се — сонні каплі... На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки... Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи що... Іди!.. Та не барись, Гришко! — се вже вголос говорив Андрій. — Купиш там і ковбаски, й палянички... Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою... Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє... А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно — травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!

— Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше.

А під вербою, що стояла на березі ставка далеко від водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і... ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили, і бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п'ятій...

— Ви вже той... звиніть, я трошки ляжу... Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, — примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п'яненько усміхнувся.

— Нічого, нічого... Звісно, наморишся... От хоч би, приміром... От сюди лягайте головою, тут наче горбик... А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька... От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить...