Краса і сила

Володимир Винниченко

Тарас Семенович трохи розплющив очі мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно і тихо заснув.

— Спить уже, — прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.

— Ну, йди стань там і дивись, — повернувся Андрій до Гришки, — як буде хто йти, кашлянеш.

Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.

— Що за чорт! Нема! — хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. — І за пазухою нема... Невже брехав?.. Уб'ю гада! Ну, повертайсь... Щось у сій кишені... зав'язано...

Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика і одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п'ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.

— А що, багато? — підбіг Гришка.

— Єсть. Ти ж позакидай сі пляшки, або я й сам се зроблю... Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять... Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки — там п'ятьорку получиш... А тепер підожди трохи, не йди за мною.

— Андрій Панасович!.. — несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм. — Якби зараз... Сьогодня ж неділя...

— Н-ну! — грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці. — Сказав — увечері... Чого ж ще?

Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся і тихо пішов за Андрієм...

А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас із диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.

— Се Голуб! Се ніхто, як Андрій! Гайда всі до його! — заревли декотрі з купи. — Ходім до його, однімем! Се ж розбій!

І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.

— Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш! Надів нового піджака та й не пізнає вже...

Ілько повернувся, — коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всміхалася.

— Не бачив, — підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. — Драстуй.

— А може, ще й досі сердишся?

— За що?

— А за те, що... тоді...

— Ну, от! — знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. — Хіба ж се первина?

— Ну, а справді не сердишся? Га? — заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.

— Та й чудна! — підняв голову Ілько. — Говорю, ні, то й ні... Чого се ти так убралась: кохточка, нова спідниця... Ху, ти!

— А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить... Та чого стоїш там, перелазь — та гайда в садок.

— Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.

— Хіба й ти з ним на «роботу»?

— Атож!

— І підеш-таки?

— Та піду ж.

— А може, не підеш... Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?

— Ні, ні... Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положім, вона не до душі, але... обіцяв. Прощай!

— Та підожди! — схопила його за рукав Мотря. — Сам каже, що не до душі, і йде... Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде...

— Та хто його зна... — почухався Ілько.

— Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій — то чорт! А я б щось розказала... Перелазь! Я їй-богу, скучила за тобою... А цікаве б розказала... От побачиш!

Ілько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, що обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і... поставив ногу на тин.

— А справді ж щось скажеш цікаве? — спиняючись, спитав він.

— Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. — «От таки ж піде за мною!» — додала вона в думці.

— Ну, як так... — недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, начеб хотів сказати: «Отже, лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше нізащо в світі не поліз би!»

Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.

— Гайда на призьбу! — притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.

— Ну, що ж там цікаве?

— А тобі дуже хочеться знать?

— Як... як от се зараз поцілувать тебе!

— Ну? Скажи, який! Ха-ха-ха!

— Та говори!

— Ну, слухай, — не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона, — виходю заміж за... Андрія.

— Та ну?! — спинившись, скрикнув Ілько. — Брешеш!

— Їй-богу, правда! — повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.

— І таки не брешеш? — криво всміхнувся він.

— В четвер і рушники подам.

— Он як... — тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.

— Правда, цікаве? — сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.

Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.

— Так он як! — дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.

— А так... — теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.

«Так он що, заміж за Андрія! — крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька. — Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима...» Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх, — метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.

А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілося обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло в неї у грудях із самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її...

— А ти не виходь заміж, — тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:

— Що ти сказав?

— Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.

— Не виходить зовсім? — сумно усміхнулась вона. — Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька... Та й самій... Ну, хіба ж се добре, що я бігаю до тебе, що він мене б'є раз у раз... Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?

— Та так... — нахилився знов Ілько, — якось... Чорт його зна... думаю про се... і якось, знаєш, скучно... Буде скучно без тебе.

— Та і мені, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно.

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

— А за мене пішла б? — ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

— За тебе? — наче сподіваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. — За тебе? А Андрій же як?

— А Андрієві можна дать одкоша.

— Та буде так, як учора?