I
Ой то не білий туман землю скрізь покриває,
А то князь молодий у похід виступає,
З військом рушає,
Турчина воювати,
Слави собі вояцької-молодецької залучати.
До своєї землі ще землі придбати.
Ой то не сива зозуля гірко кувала,
То молода княгиня,
Вірна дружина,
З князем опрощення приймала,
Обнімала,
Від себе не пускала,
Ридаючи, руки до його простягала...
А вже князь з двору виступає,
За ним військо рушає,
Вигрімляє...
І йдуть так не день, не два,
І тільки навкруги їх трава степова,
Де не глянь, розлягається,
Аж військо в траві тій ховається.
Ото ж не день і не два минає,
Князь у землю турецьку вступає
І звелів землю турецьку воювати,
Турецьке військо у пень рубати.
Та не стало щастя князеві слугувати,
Почали його вороги побивати;
Військо турок до ноги порубав,
А которі недобитки — по степу розпорошив, розігнав,
Князя хороброго у бран, у неволю узяв.
II
Ой тяжко князеві у неволі пробувати,
Заліза тягати:
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло молодецькеє коло жовтої кості пошмугляло.
А ще ж то вночі у темній темниці з іншими невольниками
він пробуває,
А вдень турчин до темниці приходжає,
Двері відмикає
І бідного невольника на тяжку роботу виводжає.
А сам турчин коло невольників походжає,
На їх поглядає,
На слуги свої, на турки-яничари, зо зла гукає:
— Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте:
Із ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини й червоної таволги набирайте
Та недбалого невільника по тричі в однім місці затинайте!
То ті слуги, турки-яничари, добре дбають:
Із ряду до ряду заходжають,
По три пучки тернини й червоної таволги в руки
набирають,
По тричі в однім місці бідного невільника затинають,
Тіло біле коло жовтої кості обривають,
Кров християнську неповинно проливають.
Отак у тяжкій неволі князь пробуває,
Три роки горе та біду приймає,
А четвертого року випадком випало
До любої дружини звістку подати,
Словом переказати:
— Нехай, — каже, — моя люба дружина добре дбає,
Статки-маєтки збуває,
Скарби збирає,
Мене, князя, з тяжкої неволі викупляє!
III
То княгиня, скоро тую звістку до рук дістала,
Гірко заридала,
Думала-гадала,
«Що як мені своє миле подружжя з неволі визволяти?
Що на той викуп ніяких статків-маєтків
Великих скарбів не буде ставати,
Бо ні за які скарби не буде його цар турецький
випускати».
I ну княгиня знов думати-гадати,
Як своє подружжя з неволі визволяти:
«Хоча й би я й статки-маєтки збувала,
Скарби великі збирала,
То не можна мені самій до царя турецького доступати,
Бо буде мене цар турецький собі за жінку брати;
А певних людей та небоязьких нема кого послати».
Думає-гадає,
З себе препишную князькую одіж скидає,
Коси свої, довгі до п’ят, ножицями відтинає;
Бере тоді на себе одіж просту чоловічую,
Бере кобзу тридцятиструнную
Та крадькома,
Тишкома
Нічого нікому не оповіщає,
У турецьку землю, у далеку дорогу страшну вихождає.
|
