IV
Ой далека то дорога: не день, не два її треба проходжати,
Багато горя та муки зазнати!..
Ой усього зазнала княгиня бідолашна:
Ніжки свої білі збила-натрудила,
Ручки свої ніжні тернами сколола,
Личенько своє молоденьке голодом стомила, —
Оченята свої карі слізьми стуманила, —
А таки дійшла вона до землі турецької,
До віри бусурманської,
І до царя турецького прихождає,
Мовбито молодий кобзар на кобзу грає.
Побачили слуги, турки-яничари, кобзаря молодого,
Ведуть його у палац до царя турецького,
Щоб він цареві заграв,
Заспівав,
Душу йому звеселяв.
То молодий кобзар-княгиня до палацу вступає,
Царя турецького забачає,
Струни торкає,
Грає-співає,
Піснею жалібною серце у царя виймає.
Цар турецький жорстоке серце мав,
А з тії пісні сльозами дрібними заплакав...
І довго молодий кобзар-княгиня цареві грав —
І день, і два, і три...
І каже цар турецький
Бусурманський:
— Будеш ти в мене, кобзарю молодий, повік пробувати,
Буду тебе за рідного брата мати,
Незліченними скарбами наділяти.
І каже молодий кобзар-княгиня:
— Не можу я, царю, коло тебе пробувати:
Єсть у мене батько й мати, —
Будуть вони, старенькі, по мені вельми тужити-сумувати.
І говорить цар турецький,
Бусурманський:
— Коли ж не хочеш у мене пробувати,
То даю тобі волю, чого серце твоє бажає, у мене
прохати.
Тоді молодий кобзар-княгиня промовляє:
— Змалку я, царю, по світу блукаю —
А товариша собі не маю:
Сумно мені самому без товариша пробувати,
Дозволь мені, царю, в тебе якого невільника взяти, —
Буде мені хоч товариш у дорозі розмовляти.
І звелів цар турецький темну темницю відмикати,
Кобзареві молодому, якого схоче, невільника дати.
То кобзар молодий, княгиня, до темної темниці уступає,
Усіх невільників оглядає,
Подружжя своє, князя любого, вибирає,
З темниці вивождає,
І з ним укупі з землі турецької рушає.
V
Пішли вони вкупі широкими степами,
Байраками та ярами;
І не міг князь своєї дружини вірної впізнати.
А вона не схотіла йому про себе і навзнаки дати.
І йшли вони так довго широкими степами,
Байраками та ярами;
А як почали до своєї землі дохождати,
Почав князь до молодого кобзаря, до княгині
промовляти:
— Пусти мене, чоловіче добрий, на волю!
Не просту дав мені Бог на світі долю:
У сій землі я князем князюю, —
Який хочеш викуп за себе обітую.
Говоре молодий кобзар-княгиня:
— Нічого я в тебе, князю, не бажаю, —
Іди, хай тобі Бог помагає!
То князь радий, молодому кобзареві як і здякуватись
не знає,
До себе в гостину закликає,
А молодий кобзар-княгиня відмовляє:
— Не можу я, князю, зараз до тебе прибувати,
Єсть у мене батько й мати, —
Будуть вони, старесенькі, по мені вельми
тужити-сумувати.
А як дасть мені Бог до батька, до матері завітати,
Тоді буду до тебе в гостину прибувати.
І тоді вони опрощення брали,
Кожен своїм шляхом повертали.
VI
То молода княгиня навпростець небитими стежками
пробігала,
Швидше від князя до господи прибувала,
Препишную одіж князьку на себе брала,
Чоловіка дожидала.
Час-година минає,
Ото вже й князь до господи прибуває.
Усі його стрічають,
Вітають.
Княгиня його вітає,
Приймає,
Про здоров’я питається;
А він зо всіма вітається,
А коло неї й не стане.
На неї й оком не гляне,
До своїх райців промовляє:
— Бачите, як моя жінка добре дбає:
Тепер цілує-вітає,
А як я в тяжкій неволі пробував
Та звістку подавав,
Щоб вона статки-маєтки збувала,
Скарби збирала,
Та мене з неволі визволяла, —
Так тоді де вона бувала?
І говорять райці князькі:
— Відколи, князю, твоя звістка прибула,
З того часу княгиня дома не жила,
До сього часу десь пробувала
І се тільки до господи завітала.
І розпалився князь гнівом великим,
Одвів княгиню до неї в кімнату,
Звелів на ключ замикати,
А сам до ради уступає,
Промовляє:
— Панове райці!
Судіть мою жінку невірну як треба по правді!
Якби не молодий кобзар мене обрятував,
То й досі б я турецькі кайдани тягав.
VII
І ото починає рада суд судити,
І присудили княгиню горлом скарати,
Смерть їй вчинити.
І князь на той присуд сам пристав,
З райцями до княгині уступав,
Щоб узяти,
На смерть її віддати.
Підійшов, двері одмикав,
Та й скам’янів там, де стояв:
Світлиця порожня, немає княгині у ній,
А стоїть там кобзар молодий...
І говорить молодий кобзар-княгиня:
— Ой який же тепер світ настав,
Що чоловік своєї жінки не пізнав.
І тоді кобзар з себе одіж просту скидав. —
Кожен княгиню пізнав.
І тоді князь радістю радіє,
І сльозами ридає,
У своєї жінки вірної прощення благає...
І тоді князь великий бенкет зчиняє,
Увесь народ на його скликає,
З радощів бенкетує-гуляє,
Своє любе подружжя, княгиню, уславляє!..
1890. V
|
