III
От приїздить Орися і до війська
Та й промовля: — За батька я прийшов,
Прийміть мене! — То й прийняли Орисю.
І почалося їй військове життя.
Зустрілися вони із ворогами —
І лютий бій — зітнулися на смерть!
Вже вирвались з тугого лука стріли
І свиснули в повітрі — стільки їх,
Що сонечко мов хмара потьмарила;
Впиваються у тіло воякам,
А гострий спис ламає тиляги
І пробива вояцькі дужі груди;
Бряжчать мечі по шоломах сталевих,
Лютуючи зчепилися бійці
І падають!.. Проклін, благання, стогін
І лютий крик, і людська кров, і смерть.
В тій бойовій кипучій завірюсі
І бідная Орися молода
Борониться і б’ється скільки сили.
І смілий дух прокинувся у ній:
Не страшно їй тих стріл, списів ворожих,
Не дивиться назад, а наперед,
Поперед всіх конем у бої грає.
Коли це враз сунули вороги.
Хитнулися, не встояли тут наші
І кинулись навтіки. Все біжить,
Пропало все! Загинув край і воля.
Оглянеться Орися — Боже мій!
Вона сама, а всі назад тікають.
Тоді вона, сама не знавши як,
До втікачів наляканих гукнула:
— А сором вам! довічний сором всім!
Ви ж присяглись умерти, — не податись!..
І кинулась ізнов на ворогів.
А ті слова до ближчих долинули
І переміг їм сором ниций страх:
Враз кинулись назад вони до бою,
За ними й ті, що далі утекли, —
І знов борня за волю до загину!
Гей, подались вже вороги назад,
І наші їх женуть, мов ту отару —
Утікачі звитяжцями стають.
Подужали!.. Радіючи вертають
З баталії. Гукаючи, ведуть
До короля Орисю. Привели:
— Оцей юнак спинив утікачів.
Якби не він, то лихо б нині сталось.
Радіючи, їй дякує король,
Настановля отаманом і хвалить:
— От так юнак! Якби я мав дочку,
То б дав її за юнака такого.
Так промовля до дівчини король,
А молодий та гожий короленко,
Почувши те, та й погляда собі:
Де той юнак, що вартий королівни?
Аж дивиться — конем Орися грає —
Така ставна та молода, та гожа,
Як квіточка у пишному саду,
А очі ті — немов би ясні зорі,
Їх сяєво аж в душу досяга.
— Ой, Боже мій! — подумав короленко,
— Дівочії у нього очі й стан.
Це не юнак, — того не може бути,
Бо погляд цей — торкає серце він...
IV
І журиться, нудьгує короленко:
Усе йому ті очі і той стан
Ввижаються, — не вірить, що Орися
Не дівчина. Став назирці ходить
За нею він, — нічого не помітив:
Все робить так, як інші юнаки.
Він сам себе вмовля, що помилився,
Що мусить він покинуть ці думки,
Та розуму не слухається серце:
Ні вдень нема спокою, ні вночі,
Все перед ним ті зорі-очі сяють.
А тут уже кінчається й війна,
Вже ворогів побили і прогнали;
Запанував у краї упокій,
І військо все розходиться додому,
І дівчина Орися теж іде.
Засумував ще дужче короленко
І став її розпитувати він:
— Скажи мені по-щирості, по-правді:
Ти не юнак? ти дівчина ж скажи!
Поглянула вона на короленка —
Ой пишний він та гарний, Боже мій!
Забилося чомусь у неї серце,
Схотілося сказати все йому,
Схотілося йому стиснути руку,
Схилитися до нього... Та вона
Згадала враз, що є він короленко,
А що вона? — мужицькая дочка!
І, очі вниз спустивши, відказала:
— Не дівчина я, князю, а юнак.
І геть пішла, щоб утекти від нього.
Це вечір був, а вдосвіта вона
Ранесенько устала, осідлала
Свого коня й додому подалась,
І думала, що він її не бачив.
Тим часом він її все пильнував:
Поїхала — і він конем за нею,
І наздогнав над річкою її.
— Стривай! стривай! — гукає він, — в останнє
Скажи мені: ти дівчина, чи ні?
Вона ж на те неначе засміялась
І крикнула: — Не знаю! Попитай
В однім селі мужицьку дочку,
Мужицькую дочку, мене, Орисю!
Сказала те і вдарила коня,
І кинулась з конем у хвилі в річку,
І попливла, на березі його
Покинувши. І думав короленко:
— Стривай же ти! ще будеш ти моя!
Не простий був той пишний короленко,
А дещо знав. Такую силу мав,
Що міг вітри і бурі припиняти
І розуму і пташечку малу,
І дикого звірюку лісового —
Він їм усім веліти міг як знав.
І мав двох слуг предивних короленко:
Два голуби — не прості, чарівні:
По-людському уміли розмовляти,
Зробитися людиною могли
І птицею, і дивну силу мали,
І слухались володаря свого:
Що їм звелить, те все вони і зроблять.
Вернувся він додому та й до них:
Летіте ви за дівчиною тою,
Що юнаком у військові була,
І принесіть її сюди до мене!
Послухались, знялися голуби
І назирцем за дівчиною швидко
Полинули. А короленко жде.
V
А дівчина тим часом поспішалась
До рідного села. І не малу
Доводилось дорогу їй верстати:
У землю ту, мов величезний клин,
Вганялося далеко синє море.
То дівчина, щоб обминуть його,
Великий гак зробить була повинна.
В дорозі днів чимало перейшло,
Турбот і бід чимало їй зустрілось,
І от уже Орися віддалік
Забачила зелене верховіття
Тих рідних верб, що над її селом
Схилялися, киваючи ласкаво,
До тихих вод і до біленьких хат.
Забилося у дівчини серденько,
Вона жене слухняного коня,
Полинула... Селом перебігає...
Ось рідний двір... Сивесенький дідусь
В дворі стоїть... З коня Орися впала
І кинулась вона до дідуся:
— Мій таточку!.. лебедику!.. єдиний!..
Чи ви живі?.. Зжурилась я уся
За вами там... Так довго, довго тата
Не бачила!.. Ой дайте ж подивлюсь
На оченьки ясненькі дорогії,
І рученьки старенькії свої
Поцілувать ви дайте і припасти
Вам до колін!.. — І плаче, і сміється
Сама вона, а батько з нею теж:
— Ой донечко! Життя своє за мене
Ходила ти у бої віддавать, —
Яка б дочка могла таке зробити?
І він не зна, де посадить її,
Чим трактувать дитину дорогую.
Насходились сусіди, родаки,
Вітаються, розпитують Орисю
Про ту війну, — вона оповіда...
Посиділи і розійшлися гості,
Зосталися дочка та батько вдвох
І довго ще між себе розмовляли...
Тим часом ніч погожая прийшла,
Вкриваючи спокоєм тиху землю,
Сном віючи на втомлених людей.
У хаті ліг старенький батько спати.
А дівчина пішла собі в садок,
Під вишнею вона прослала килим
Та і лягла. І квіти запашні
Схилялися, радіючи, до неї.
І звисока з небес ясні зірки
Всміхалися, немов її вітали
У рідному садку... І любо їй,
І радісно на серці у Орисі...
І тільки так... в душі немов якась
Далекая озвалася музика:
Згадався їй той короленко враз...
На мить його чудово гарний образ
З’явився і зник... І сон її обняв.
|
