VI
А голуби тим часом все летіли:
Де їхала Орися, то й вони
За нею вслід. Тепер же в тім садочку
Сховалися на дубі у гіллі.
Побачивши, що сон повив Орисю,
Тихесенько прилинули вони,
За килимок удвох тоді взялися
Та й понесли. Орися ж так тоді,
Втомившися, заснула, що й не чує...
А голуби під небо аж знялись
І швидко так несуть її, несуть,
А несучи, воркуючи співають:
«Жила-була в діда
Дочка Орисенька.
Бурку-ку!
Злинуло до неї
Два голубоньки.
Бурку-ку!
Взяли її з килимом,
Бурку-ку!
Несуть її через море
Бурку-ку!
Та й до короленка.
Бурку-ку!»
І справді вже несуть і через море.
А дівчина усе, бідненька, спить,
Витаючи у снах своїх барвистих.
Прокинулась вона уже тоді,
Як голуби знесли насеред моря.
Прокинулась, поглянула вона —
Вже ні садка, ні вишні, ані квітів.
Вона сама... Простір безмежний скрізь:
Там високо блакитно-темне небо
Знімається у зорях осяйних,
А унизу воркує-плеще море,
І голуби воркують, летючи:
«Несуть її через море
Бурку-ку!
Та й до короленка,
Бурку-ку!»
І бідная Орися зрозуміла,
Де й що вона. Зняла тоді з руки
Та й кинула униз у море перстінь,
Промовивши: — Лежи довіку там!
Ти силою своєю, короленку,
Великою береш мене, та знай:
Не силою — любов’ю серце людське
Скоряється. Покривдив ти мене, —
За те тоді до тебе я озвуся,
Як перстінь цей побачу я ізнов!
Отак вона тоді заприсяглася.
VII
А голуби несли її, несли
Та й принесли таки до короленка.
Радіє він, вітає, розважа, —
Вона мовчить, ні слова не промовить.
Благає він, зажурений, її
Озватися, сказати, що їй сталось,
Благає так, що серце їй дойма:
Вона ж його таки любила дуже!
Але її він тяжко уразив:
Вона мовчить, ні слова не промовить.
Покликали славетних лікарів.
Дивились ті, хитали головами
І мовили премудро та розумно,
Хоча самі не тямили нічого.
І врешті так сказали, що вона
Це зо страху навіки оніміла
Засумував князенко молодий,
А все ж не міг розстатися із нею —
І одруживсь, і жити з нею став,
І, хоч німу, — кохав її без міри.
Вона ж була покірна та сумна;
Здавалося, — ніщо її не зможе
Ні звеселить, ані привабить там:
Ні пишність та у злоті й самоцвітах,
Що скрізь її стріває, огорта,
Де ні ступне в палаці осяйному;
Ні втіхи всі розкішного життя
Безжурного, що їй тут до послуги;
Ані уся величність королівська,
Владарськая — могутня та грізна;
Ні навіть те, що над усе дорожче
Їй все ж було: воно, кохання те,
Що із очей в ясного короленка,
З його річей ласкаво-чарівних,
Благаючи, до неї промовляло.
Вона була покірна та сумна.
Пишаючи красою неземною,
Поміж людей ходила мовчазна,
Здавалося, — то не людина ходить,
А мрія то прекрасна та ясна
З’явилася і тихо пролітає,
І на людей, мов зіронька, сіяє.
VIII
Так рік минув. І одного разу
У морі тім ловив рибалка рибу
І уловив великую таку,
Що думає: — От понесу продати
До короля у двір, — а певно там
Дадуть мені за неї добру плату.
Поніс, продав. І кухар готував
Великую ту рибу до обіду.
Як розчинив, — аж перстінь там у ній.
— От, — думає, — це іграшка дочці!
Узяв його, обмив та й заховав.
Прийшов обід. Подав він тую рибу.
Уздрів її та й промовля король:
— Оце дак так! Давно такої риби
Не бачив я! — А кухар тут на те:
— Ще й з перстінем! Бо в череві у неї
Я оцього перстеника знайшов.
Та й показав він перстінь той блискучий.
— Ой лишечко! Це ж він! Це ж перстінь мій!
Покрикнула Орися і вхопила
У кухаря той перстінь з рук вона:
— Це ж перстінь мій ця риба проглинула!
Сказала ще та й змовкла. Всіх вона
Вразила так, озвавшися, що спершу
Ніхто не знав що їй сказать на те;
А далі всі — ой Господи! — зраділи...
Як почали розпитувать її
Та цілувать, та пестувать Орисю!..
Тоді вже все сказала їм вона:
— Я через те заприсяглась мовчати,
Що так робить негоже це і гріх,
Щоб гвалтом брать, без згоди, жінку, наче
Не люди ми, а іграшки здались!
Не іграшка, а я така ж людина
І шани я достойна, як і ти,
Коханий мій і сужений єдиний!..
Та вже тепер минулося усе!
За вчинок цей тепер уже прощаю
І з вами жить як рідна буду я...
І всі тоді такі зробились раді,
Що сам король підданцям дарував
Із радощів старі якісь податки,
Недоплатки за давнії літа.
А що вже той щасливий короленко,
То він не знав — де він тоді і був:
Чи на землі, чи за життя у раї...
А щоб були щасливі вже усі,
То привезли й Орисиного батька
І жити всі укупі почали.
Нехай живуть! Нехай їм щастя сяє,
Нехай і нас воно не обмина
І, сонечком сіючи по світу,
Висушує з заплаканих очей
Бездольному його пекучі сльози
І сяє всім — великим і малим!
|
