I
У гаях була хатка убога,
Чоловік жив там з жінкою вкупі,
Одинокі були і бездітні
Ось, пішли вони Бога прохати
Аж у Київ, у Лавру святую:
— Дай нам, Боже єдиний, дитину!
Зглянувсь Бог на їх сльози великі,
На життя працьовите і чесне
І послав він дочку тим убогим.
Ох, і дивна ж була та дитина,
Та й не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними, —
Тим була, ох, і дивна дитина,
Що як плаче, — не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як часом вона засміється, —
Запашні процвітають троянди...
II
А в тім краї був князь та могутній,
Син єдиний малий був у його.
От, як став той князенко зростати,
То і каже до батька до князя:
— Ой, дозволь мені, батьку мій, князю,
В темнім лісі піти погуляти,
Сполювати чи звіра, чи птицю!
І пуска старий князь свого сина.
Син бере польовничих князевих,
Та ще дядька бере він старого,
І рушають до темного лісу
III
Довго лісом князенко той їздив.
Сполював птиці й звіру чимало.
А душний був той день і гарячий,
І схотілось князенкові пити.
Ось і бачить він хату край лісу;
Посила польовничого в хату:
— Попрохай ти води нам напитись!
І пішов польовничий по воду,
Повернувсь і дає він напитись,
На здоров’я князенкові каже,
Уклоняється низько й звичайно.
Як напився ж князенко, до його
Промовля польовничий і каже:
— Ох, і бачив я диво у хаті:
Там дівчатко мале і убоге,
Та і дивна ж такая дитина!
І не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі ясними, —
Тим на прочуд дитина та дивна,
Що ввійшов я, дивлюсь — вона плаче,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як стала тоді її мати
Забавляти, — вона засміялась,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди.
Здивувався князенко й до хати
Привертає і злазить з коня він,
Увіходить в убогую хату.
Батько й мати вклоняються низько,
А на лаві дівчатко маленьке;
Як уздріло воно, що багато
Все чужих уступило у хату, —
Почало собі плакать дівчатко.
І як плаче, — не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли.
Здивувався князенко та й дуже
І схотілось йому пустувати
(Сам він був ще хлоп’я невелике):
Став ще дужче дражнити дитину,
Щоб дивитись, як сиплеться жемчуг.
От і каже старий його дядько:
— Гей, небоже, покинь пустувати,
А забав лишень краще дитину —
І побачимо, що тоді буде.
На князенкові пояс був срібний,
Він ізняв його, дівчину бавить.
Перестала тут плакать дитина,
Зацікавилась поясом срібним,
Засміялася з радощів дзвінко,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди...
Здивувалися всі, хто ні бачив,
А найбільш од усіх — то князенко.
А побавившись трохи у хаті,
Повернулися знову додому.
IV
І почав молодий той князенко
Все частіше в ліси виїздити,
Щоразу заїздить до дівчини.
Так минають літа помаленьку, —
Став князенко вже парубком жвавим,
Стала Леся доросла дівчина,
Рушники вишиває орлами,
Собі посаг готує у скриню...
Ох, і де вони й як умовлялись,
Умовлялися де та стрівались, —
Не довідавсь ніхто б про те зроду.
Тільки ж доля і їх не минула:
Покохалися вдвох молодята...
V
От і мовить до діда князенко:
— Покохались ми з Лесею, діду,
То віддай же її ти за мене.
Похилив тоді голову батько:
— Не віддам, бо не буде вам щастя:
Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку.
Одмовляє князенко старому:
— Не турбуйся ти, діду, про теє:
Я здобуду од батька дозволу.
Похилився старий головою:
— Ох, не знаю я що і казати!..
Чує серце моє, що неначе
Не без лиха обійдеться Лесі:
Дожида її горе велике,
Якщо дівчина піде за тебе:
Ти бо князь, а вона ж то мужичка!
Нехай краще зостанеться дома
Та мужичу роботу справляє.
Не послухавсь князенко старого...
|
