Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Дівчина Леся

Борис Грінченко

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
VI
Просить дівчину Лесю князенко: — Дай мені рушника, що ти шила, Дай для батька, для князя, голубко! Оддала той рушник йому Леся, І поїхав князенко до батька, Уклонивсь йому в ноги низенько, Промовляє тоді йому слово: — Ой, пожалуй мене, князю-батьку! Одружитися хочу я чесно, Хочу взяти я дівчину Лесю, Що зросла у мужичій хатині. Здивувавсь тоді князь і розсердивсь І, загніваний, каже до сина: — Чи забув, що князького ти роду? Чи тобі ж та мужичку узяти? Промовляє князенко до батька: — Ой, пожалуй мене, князю батьку! Хоч дурний іще розум у мене, Але ж думаю я, що немає На всім світі такої дівчини, Як моя та коханая Леся. Та й не личком же дивна хорошим, Не очима, як зорі ясними, — Тим же дивна коханая Леся, Що як плаче — не сльози іллються, А з очей так і сиплеться жемчуг, Дорогії блискучії перли; А як часом вона засміється — Запашні процвітають троянди. Здивувавсь тоді князь та і каже: — То все добре, але ж того мало: Може, й справді та дівчина гарна, Але ж, може, вона ще лінива І недбала тобі буде жінка. Промовляє князенко до батька: — Не лінива вона буде жінка, Хоч сам, батьку, поглянь на роботу! І князенко рушник той виймає. А рушник же той мудро пошитий: Виногради повз край повилися Як живії, тремтять наче листям; Посередині вишито рясно — Розпістерли орли свої крила, Мов летіти збираються зараз — Ох, і дивне шиття в рушникові!.. Здивувався старий тоді батько, Та і каже він зараз до сина: — Коли так, то женися, мій сину! Подивлюсь я на дівчину тільки, Щоб самому впевнитись на очі.
VII
Та не довго князь-батько впевнявся: Як побачив він дівчину Лесю, То й звелів заручити їх зараз. Перегодом було і весілля, А бучне те весілля та пишне. А у князя жила у палаці І стара, і поганая баба, Одна пані з магнатів пихатих, І дочка була в неї вродлива. І ще здавна гадала все баба Одружити дочку ту з князенком Як побачила ж іншую справу, Зашипіла, як гадина люта, І сказала: — Не буде їм щастя, Згине з світу мужичка проклята! Запрохали й її на весілля... Як скінчився ж бенкет той весільний, То пішла молода роздягатись, І пішла тая баба із нею. Як зосталася ж вдвох з молодою, Роздягла молоду усю чисто, Заховала багату одежу: Ухопила ножа тоді, люта, Молодій повиймала геть очі І бідолашну її у сорочці Геть прогнала з князького палацу, А сама повернулась до князя, Уклонилась низенько та й каже: — Ох, і правду казав єси, князю, Що не буде пуття із мужички: Одурила вона усіх чисто, Утекла в дорогому убранні — Мабуть злото сподобалось дуже, То вона його зараз і вкрала. Засмутивсь тоді князь і всі гості, Засмутився князенко ще дужче, Полилися пекучії сльози. От і каже князь-батько до сина: — Не послухався спершу ти батька І покрив єси соромом рід мій! Що ж ти маєш тепер вже робити? Не подоба тобі вдовувати І не живши із жінкою вкупі: Одружися ти з іншою, сину — Повінчають тебе нехай знову Хоч з дочкою цієї старої, Щоб як-небудь сховати нам сором. Одмовляє до батька князенко: — Ой, пожалуй мене, князю-батьку! Я не вірю брехні цій і трохи: Моя жінка не зрадила, батьку, — Се страшне лиходійство вчинилось! Я піду свою жінку шукати, Чи живую, чи мертву — знайду я; Лиходія ж тепер я вже знаю — Дожида він хай лютої кари! По тім слову з палацу він вийшов.
VIII
Бідолашная ж Леся сліпая Серед ночі блукає: шукає Собі стежки до рідної хати, Та сліпому дороги немає — Не потрапить безщасна нікуди; Як ішла, так і впала у яму, А із ями їй вилізти ніяк, І сидить вона й плаче там гірко, А з очей в неї сиплеться жемчуг, Дорогії блискучії перли... Усю ніч там сиділа безщасна. Як устало ж веселеє сонце. То тоді проз ту яму старенький Дід ішов якийсь в драній свитині І почув, що хтось гірко ридає. Зазирнув, аж там дівчина плаче... Без очей вона плаче, й не сльози, Тільки жемчуг на землю спадає, Дорогії блискучії перли; А сорочка скривавлена біла. Пожалів її дід той убогий, І узяв за дочку він додому. Ось, живе тоді Леся у його І прохає вона його щиро: — Що я буду вам, діду, казати?.. Заберіть ви оце все намисто, Що наплакала я тут, безока, Понесіть до князького палацу І гукайте: купіть лиш намисто! А як будуть питати: що хочеш? То скажіть, хай дадуть одно око. І послухавсь дідусь тоді Лесі: Забіра жемчугове намисто Та й іде до палацу князького, І гукає: — Купіть-лиш намисто! А дочка тії баби й почула: — Ох, купіть, — каже, — мамо, намисто! Баба челядь тоді посилає, І питається челядь старого: — За намисто що хочете, діду? Дід і каже: — За це — одно око. Насміялася челядь із його І пішла старій бабі сказала: — Божевільний той дід, та й і годі: За намисто він править аж око. І згадала тоді стара баба, Що у неї єсть Лесіни очі — Віддала вона дідові око, А собі узяла те намисто. І приносить дідусь теє око, Віддає його дівчині Лесі. Притулила вона його міцно — Приросло ізнов око до місця... Ось, тоді з одним оком вже Леся Рушника вишивать починає, Діда ж знов у палац посилає Продавать жемчугове намисто. Дід пішов, знову править він око Не хотіла давать стара баба, Та дочка намоглася на неї: — Ви мене не жалієте й трохи: І намиста вам шкода купити! Віддала друге око та баба. Ось тепер вже два ока у Лесі, Вишиває рушник вона пишно: Виногради повз край повилися Як живії, тремтять наче листям; Посередині ж вишито рясно: Розпістерли орли свої крила, Мов летіти збираються зараз.
IX
А князенко безщасний шукає По далеких світах свою жінку, Та знайти не здолає ще й досі... Ось намислив нарешті князенко: Посила свої вірнії слуги: — Ідіть, — каже, — ви, скрізь закликайте І старого й малого з усюди, І панів, а найбільше простацтво — Становити обіда я буду, Чи не вздрю я тоді свою жінку... Ось пішли тоді вірнії слуги, Закликать старого й малого, І панів, а найбільше простацтво На обід до князенка в палаци. Як почув теє дід, то і каже: — Чуєш, дочко, обід у князенка... Промовля тоді Леся до його: — Ось візьміть рушника цього, діду, Та й ідіть на обід до князенка. Й почепила рушник той на діда, Що сама вишивала орлами. Дід пішов на обід у палаци І сідає до столу з народом. Сам князенко там скрізь порядкує І підносить гостям він по чарці І як черга дійшла вже до діда, То побачив рушник той князенко І пізнав він, чия то робота! Затремтіло тоді йому серце І питається він у старого: — Цей рушник відкіля в тебе, діду? Каже дід: «Єсть у мене дівчина, То й рушник вона цей вишивала...» Ухопив же рушник той князенко І гукнув на свої тоді слуги: — Запряжіть мені коні скоріше! Запрягли йому коні баскії, Вдвох із дідом князенко сідає І до його він їде негайно. Як приїхав, поглянув на Лесю: — Се ж вона! се ж вона, моя! — каже, А вона розцвіла, як троянда, Як зоря, засіяла очима І до його упала на груди... Ох, багато ще на світі щастя!
X
Потім що ж? До палацу вернулись І веселі, й щасливі обоє, І навіки зостались укупі, А із ними і батько, та мати, І старий ще дідусь той убогий; Тую ж лютую бабу прогнали, Щоб і дух не смердів її близько. Ось і казка уся, та й годі!.. В їй і горе ми бачили, й щастя — Як хто хоче — хай вірить у горе, А ми будемо вірити в щастя! 1886