Байда

Борис Грінченко

Розчесавшись, Степан Петрович надів на себе легеньку літню одежу і вийшов у їдальню. Степан Петрович не полюбляв обідати між людьми, тим завсігди обідав дома сам. Стіл уже був застелений білим обрусом, і на йому парувала гаряча смачна юшка. Харчується Степан Петрович у господаря домового і — можна сказати — має харч дуже добрий.

У смак виїв Степан Петрович першу тарілку юшки і вже насипав другу, як зненацька вдоволено всміхнувся. Йому згадалося те, що сьогодні трапилось у канцелярії. Чудні, їй-бо, люди є на світі! А ще «правитель канцелярії»! Схотів сам написати важливий папір офіціальний і забув підвести статті закону.

— Нате, — каже, — Степане Петровичу, звеліть переписати!

Глянув — аж там таке!..

— Насмілююсь зауважити, — каже Степан Петрович, — Тут проминуто...

— Що? — питає.

— А от, — статті закону тут не підведено...

— Які?

— Та ось, — і розказав йому все. Збентежився, аж засоромився, бідолашний...

— Ах, ваша правда! — каже.

А ще «правитель канцелярії»!

І Степан Петрович, згадуючи все те, знов засміявся тихим удоволеним сміхом. Він би краще міг упорядкувати канцелярію. Та одно його лихо: не дають йому поступатися наперед так швидко, як йому хочеться і як він заробляє. А все тому, що він колись був «штрахований».

Еге, Степан Петрович справді був «штрахований». Шістнадцять років уже минуло, як він поневолі приїхав сюди. Йому не було тоді ще й двадцятьох років, — не дали й університету скінчити. А за що? Звісно, він був такий нерозумний, що міг уганяти за тією мрією, але ж можна було його й помилувати — він ще такий молодий тоді був, та й що він зробив?.. Сім років тут жив бог зна як, аж поки, нарешті, дозволено йому взяти уряд. З того часу вже полегшало, хоч він тоді ще поривався їхати відціль додому. Але цього ще тоді не дозволено було. Ну, потім і цю заборону скасовано, та тоді вже сам він не схотів. Не варто було, бо тут краще було зостатися: всі ті мрії розпорошилися, як од вітру полова, а уряд, «служба» зосталися, — це ж не дурничка, бо цього не швидко знайдеш по інших місцях — поткнися лиш! Та хіба не однаково, де «служити» — чи тут, чи дома, в Харкові? Ну, але все ж, здається йому, та історія, його минуле, й досі не дає йому вільно поступатися наперед.

Усміх давно вже зник у Степана Петровича з обличчя: він не любив згадувати про це, бо після цієї згадки завсігди було йому... оповивало його щось таке — чи то пересердя на себе самого, чи нудьга, сум якийсь... І чого й нащо той сум? Цього Степан Петрович зрозуміти не міг, та навіть не хотів про це й думати, бо завсігди... А, цур йому...

— Іване! Забирай!

Степан Петрович устав з-за столу і пішов до кабінету. Там любить він одпочити по обіді на м'якій канапці, — її він на те саме й купив. Так гарно: все тіло обніма тепло, впокій. Гарно куняти!

Але цього разу Степан Петрович чогось не куняв. Якийсь надзвичайний невпокій обнімав його. Відкіля це він? Це все ті прокляті згадки! Вони не дають йому спокою. А нащо вони? Він їх давно не бажає, не хоче. Він уже давно помурував мур проміждо тим, що було, і тим, що єсть. Здавалося, що мур цей досить високий. Але ж, мабуть, — ні, бо те, що було, не хоче забуватися. Все гірке не швидко забувається, а воно — правди ніде сховати — таки гірке було! Але ж мусить же воно колись забутися!

Запевне мусить! Якби все пам'ятати, чого за життя зазнаєш, то...

Ні, зовсім розійшовся сон.

Він знайшов книгу, розгорнув і почав читати лежачи. Це був якийсь юридичний трактат — Степан Петрович цікавиться юридичними питаннями (він був би юристом, якби скінчив університета). Але ж книгу писано такою важкою мовою, а по обіді голова так погано робить... Степан Петрович перегорнув одну картку, другу, а потім і не помітив, як книга тихо впала з рук на канапу, а сам він заснув спокійно, солодко...

Як прокинувся Степан Петрович, то вже смеркалося.

— Ото заспавсь! — подумав він і скочив з канапи. Він згадав, що взяв з канцелярії додому роботу — треба самому розплутати дуже поплутану справу. А проспав аж он поки!

— Іване! Вмиватись! Чаю!

Нашвидко вмившись, він залюбки випив три склянки чаю з цитриною й сів до свого столу в кабінеті.

Надворі було вже зовсім темно, і видко було, як зірки мигтіли крізь вікна. Але Степан Петрович не мав часу на їх дивиться. Він підсунув лампу ближче до себе, розгорнув папери й почав читати. Іноді дещо записував олівцем, іноді мурмотав собі під ніс.

— Хитра шельма! Бач, як підводить!

І знов починав читати, потім дещо писати. Так збігав час, і Степан Петрович і не помітив, як проминуло годин зо дві. Аж тоді помітив, як у його трохи заболіла спина. Він випроставсь, потягся. Засидівсь як! Устав і підійшов до вікна.