Байда

Борис Грінченко

Справді те було чи то тільки так здалося Степанові Петровичеві, — але од вікна мов дихнуло на його щось. Він штовхнув вікно рукою, — воно відчинилося. Запашне весняне повітря обняло всього Степана Петровича, пройняло йому груди; тихе зоряне небо глянуло на його з високої високості. У цій далекій од міського осередку вулиці не чуть ні гомону, ні гуркоту від повозів. Тихо, гарно...

Степан Петрович забув про свою роботу. Він стояв і впивався диханням ласкавої весняної ночі. І в грудях у його зробилося так гарно... Зовсім було б гарно, якби щось не защеміло там, у грудях таки ж...

Тихії зорі... Попід вікнами квітник, а в йому два-три дерева — яблуня та вишні. Вони цвіли білим цвітом, і той цвіт здавався таким гарним при світі від тихих зір. І чого це він здається таким гарним? Біле, та й годі, а гарне!..

Серед тихої ночі озвався спів. Степан Петрович пізнав співця. Це син сусідин — десь у Петербурзі співати вчиться, а тепер додому приїхав. Він часто співа й співа гарно. Мабуть, і в його в хаті відчинено вікно, бо голос долинає зовсім чисто й виразно. Слів Степан Петрович не розбирав, але голос у пісні гарний. Ось уже й замовк. Якби ще? Степанові Петровичеві так чомусь схотілося співу — він сам заспівав би, якби не одвик уже давно. Тепер уже нема хіті самому співати. А послухати хочеться. Знову почина. Це — відомий романс. Степан Петрович не любить таких річей. Самі вихиляси та викрутаси — більше нічого. Ну, дяка богові — кинув недоспівавши.

Степан Петрович уже хотів був одійти од вікна, але зоставсь. Високо-високо знявся чистий голос. Одна нота, друга, третя... Що це? Знайоме щось, дуже знайоме і дуже гарне...

Ой п'є Байда мед-горілку
Та не день, не нічку, та не годиночку...

Ой, що це? Мов іскра вогнева пронизала йому все тіло. Байда! Він знає цю пісню... Так часто співав... Так багато думав... Образ цього Байди так виразно колись малювався йому в думках. Це був героя образ, з тих героїв, що світять ясним світом з далекого темного минулого на сьогочасність і підносять дух у гору.

Прийшов до його цар турецький:
«Ой, що ж ти робиш. Байдо молодецький?»
— «Ой, п'ю, царю»...

Який правдивий образ Козаччини! Він п'є-гуляє — чому не пити й не гуляти? Але ж надходить ворог, і з гультяя робиться герой!..

Це вже спокуса!.. Ще давно... Був тихий вечір, такий, як тепер... тільки не тут. Був у садку гурт товаришів... і всі співали. Співали й «Байду»... І потім зговорились саме про це, про таку спокусу. І він сказав, що ні одна дівчина-чужоземка не могла б йому бути дружиною. І йому тоді згадувались одні карі вкраїнські очі... Де вони тепер?..

Не піде Байда царювати, бо не може проміняти свою Україну ні на що. Але ж він зна, що йому за те буде! Запевне зна! Та муки за рідний край йому кращі, ніж уся та пишна шана й повага від чужого народу в чужій землі.

Ой як крикне цар турецький
Та на свої слуги, слуги молодецькі...

Ось вона кара! Але ж солодко терпіти її: знаєш, за що...

Взяли Байду, ізв'язали
Та й за ребро гаком, гаком зачіпали...

Він уже не слухав, не міг слухати. Він обхопив голову руками і стиснув її так, мовби хотів роздавити. Але ту ж мить у його все зникло, згинуло з-перед очей. Він забув усе: одна могутня хвиля підхопила його й понесла-полинула без упину...

Як він міг так думати? І так довго думати це? Як він міг хоч на одну хвилину забути те, що для його він — і тільки для його — повинен був жити? А він забував це не хвилину, не дві, а роки, роки!..

Але ж не відразу він забув. Він мучився, він сподівався. За віщось — він і досі не зна, за віщо саме — запроваджено його сюди, одірвано від рідного краю, від сім'ї, від усього дорогого. Але він тоді не занепав духом. Він ждав. Чого? А чи він сам знав — чого? Тільки воно повинно було бути таке, що відразу могло б одмінити все. Він ждав, і тяжко було ждати...

Листів він мало мав. Іноді писав батько, але не в його листах міг шукати він одповіді на свої пекучі питання. Та батько незабаром і вмер (матері вже давно не було), дві сестри пішли заміж і теж якось не стали писати. Та знов-таки не в листах од їх він міг знайти собі розвагу. Були ще товариші, друзі — люди, що мали з їм однакові думки, однакові надії. Та від їх мало що було: декому не можна було, а дехто... Всяке було! Але ж Корнієнкові з того не легшало і ждати було тяжко, ой, тяжко!

Глухі, невиразні звістки долинули й до його. Він почув про кінець семидесятих років, почув про загальну мовчанку. Були важкі часи... Всім ледве можна було дихати. Здавалося, що все вмирало, ніщо вже не могло жити. Так йому тоді здавалося...