Черешні цвітуть

Олесь Гончар

Здалеку гора біліє, ніби крейдяна. Підійдеш ближче — аж то сад цвіте.

Колгосп “Заповіт Ілліча” славиться своїм садом на весь район. У пору, коли достигають черешні, садівникова бригада в радісній гарячці. Розсипавшись по садку, дівчата збирають багатий урожай, пакують в ящики, відправляють у Кременчук або в Полтаву. З ранку до ночі в саду — гомін, співи, перегукування. Яка тут краса! Не видно листя за черешнями, облипають вони гілля, звисають цілими гронами... Глянеш угору — над тобою червона ряснота, великі чудові ягоди вилискують, просвічуються на сонці, мов налиті вином, здається, проколи — так і бризне.

Діти люблять для більшої насолоди обчищати цю ягоду, обережно знімаючи шкурку, і з-під неї тоді з’являється м’якуш, ніжний, в переплетених червоних жилках, м’якуш, наповнений солодким соком.

Налився сад, горить, червоніє. Поміж листям, поміж черешневими гронами мелькають дівочі руки, ясніють веселі дівочі обличчя, тут вони якісь незвичайні, ще кращі, ніж завжди.

В дні, коли сад цвіте або коли в ньому збирають уже стиглі плоди, розцвітає і Амвросій Полікарпович, колгоспний садівник. Маленький дідок у фетровім, з обвислими крисами капелюсі, в сорочці з сіреньким самов’язом, з підстриженою чепурною борідкою — оце він і є, Амвросій Полікарпович. Колгоспники поважають Полікарповича за його вболівання про громадські справи, за добрі знання, добуті ним самотужки по заробітках, в поневіряннях біля панських садівників.

Артільний черешневий сад — це живий витвір Амвросія Полікарповича.

Колись гора ця стояла гола-голісінька, за що її й прозвали Чортихою. З весни, коли по горі виростала трава, селяни пускали туди своїх овець, і вони витовкували всю рослинність, нещадне сонце випалювало решту, і ціле літо потім на підгір’ях Чортихи нічого не росло, вона стояла, як заклята.

Одного разу Полікарпович виступив на колгоспних зборах.

— Чи не думаєте ви, товариші колгоспники, що нашу Чортиху можна б якось до пуття довести? — запитав він людей. — Адже ж сила тепер у нас колективна, велика.

Колгоспники знали, що коли Амвросій Полікарпович ставить таке питання, значить, можна щось зробити з Чортихою.

— Кажи, Полікарповичу. Послухаєм!

Садівник виклав свій план: зрізати всю гору терасами і на них посадити сад. Черешневий сад — грунт для нього тут саме підходящий...

Колгоспний пасічник перший підтримав Полікарповича: бджолам його цей сад теж був потрібен... Як і всюди, знайшлися маловіри, що казали: “Чортиха була Чортихою — Чортихою й зостанеться”. Але більшість ухвалила братися насаджувати колгоспний сад. Всією артіллю штурмували Чортиху. Старе й мале копалося на її схилах. І тепер ось уже кілька років артіль збирає добрий урожай.

В дні збирання черешень Амвросій Полікарпович наче молодшає на багато літ. З досвітку він уже на ногах. То в однім, то в другім кінці саду з’являється його рухлива сухорлява постать, ніщо не уникне його зіркого ока. А в години спочинку, присівши десь під деревом, в гурті молоді він любить і про життя погомоніти, згадати найпам’ятніші випадки з минулого...

Натурою Амвросій Полікарпович — людина мирна, незлобива. “Він цілий вік ні з ким не позивався”, — кажуть про нього в селі.

І під час громадянської війни все більше садка свого тримався. В селі тричі було на день влада міняється, війська різні сюди-туди шпацірують, а йому на думці ніби тільки щепи та підщепи.

— Білі вступають, — шепне оце Амвросієві через тин стривожений сусіда.

— Білі? — байдуже перепитає Полікарпович і, діставши з кишені кілька бібряхів заячого посліду, кладе їх на долоні: — Оце вдосвіта підібрав у садку. Вже внадились, кору гризуть, мерзенні. Стовбури треба соломою обшивати.

І він рушає по снігу у свій чепурний, посаджений за суворою симетрією садок.

Якось надвечір, коли до села вступили білокозаки, двоє кіннотників стали до садівника на постій. Брязкаючи зброєю, вдерлися в хату, посинілі з холоду, замерзлі.

— Зимно в тебе, хазяїне, — гукнув горбоносий чеченець, недбало кинувши на покуття свою білу папаху. — Сибір у хаті, ву!

Напарник його, карячконогий, присадкуватий мордань з рудими вусами, подзенькуючи шпорами, ходив по хаті, потирав руки з морозу, зазирав на полиці.

— Зимно, зимно, — примовляв він. — Чому хати не натопив? — грубо звернувся він до Амвросія.

— Топити не дуже є чим, — відповів господар. — Яке з соломи тепло... Та й соломи нема вдосталь.

— А дрова? — визвірився карячконогий.

— Степ у нас кругом, які тут дрова.

— То що ж, по-твоєму, замерзати нам? День мерзни та ще й вночі?

Чеченець, підійшовши до дверей, ударом ноги відчинив їх навстіж на мороз, на холод.

— Ходім самі пошукаєм!

Амвросій бачив, як вони попрямували просто в садок. Біля перших дерев спинилися, розглядаючи обшиті соломою молоді стовбури. Ось уже в руці мордатого блиснула шабля — розмахнувшись, він рубонув стовбур. Від кореня до вершини, як по живому, пробіг по деревцю дрож, сніжинки посипалися з гілок.

“Що ви робите! Спиніться! — всією душею волав Амвросій. — Спиніться, варвари, дикуни!”

Шаблі, мовби змагаючись, крешуть по стовбурах, солома розлітається, деревця здригаються, падають.

— Гух-х! Гух-х! — в лютій завзятості хекають біляки. Одна за одною падають на сніг черешеньки, лягає під ударами садок.

— Оце нагрілися! — оскалився чеченець, ховаючи шаблю. — Бери топи!

— Натопи так, щоб розкритими спали, — додав карячконогий.

Але спати їм в цю ніч не довелося. Горніст програв збір, і козачня, похапцем зібравшись, виступила далі.

Обережно, мов поранених, попідбирав Амвросій Полікарпович зрубані черешні, поскладав у купу серед подвір’я. Так і лежали аж до весни. І хоч топити, справді, майже не було чим, проте черешень він так на паливо й не пустив.

Настала весна. Розстанув сніг, віддзюркотіли струмки, зазеленіла перша трава попід горою.

А потім враз зацвіли садки. Як завжди, вони зацвіли несподівано, здавалося, за одну ніч.

Амвросій Полікарпович устав у той день ще до схід сонця. Вийшовши з хати, мовчки дивився на садки, що біліли по балках буйною молочною повінню. Наче й ранок цей був незвичайний, не схожий на інші ранки, що були до цього. Цей первоцвіт весняний — що може бути кращим на землі за нього!

Амвросій Полікарпович завернув за причілок і погляд його упав на купу зрубаних черешень.

Вони цвіли! Зрубані, понищені, вони теж цвітуть, цвітуть своїм останнім весняним цвітінням!

Пригріло сонце, і над зрубаними черешнями вже забриніла перша бджола, за нею прилетіла друга, третя. Покружлявши з мирним гудінням над обсипаними цвітом гілками, вони сідали на вологі від роси пелюстки, запускали хоботки в чашечки молодого цвіту, пили, смоктали пахучий нектар. Садівник стояв над ними, в задумі дивився, як трудяться бджоли, перебираючись з квітки на квітку, а черешні з прекрасною щедрістю віддають тому, хто лишився жити, все своє найкраще.

Чутка про те, що в Полікарповича розцвіли зрубані черешні, незабаром облетіла весь куток. До садівникового подвір’я почали збиратися люди, кожному кортіло подивитися на таке диво.

— Це неспроста, — казала тітка Марина, яка нібито вміла чаклувати. — Це вони розквітли на погибель отим, що їх порубали.

Амвросій Полікарпович, не втручаючись у розмови, вже порався в садку. Копав, викорчовував пеньки зрубаних дерев і всім своїм виглядом мовби говорив: “А я таки посаджу, вирощу знов!”

З півночі все дужче докочувалось відлуння далеких боїв. Ще не відцвілися садки, як в один з погожих весняних днів зі степу заіржали коні: не зупиняючись в селі, поспішно відкочувалися на південь розбиті білі війська.

Амвросій Полікарпович стояв з лопатою в садку і дивився, як вони відступають. Тепер він не був до них байдужий, глузливий усміх не сходив йому з губів весь час, поки йшли вони вулицею, горблячись у сідлах, обшарпані, похмурі, позаросталі, як вовки.

В одного он зуби підв’язані брудною ганчіркою, випростався в сідлі, худющий: шкіра та кістки, в очах — темна нудьга. “Стривай, та це ж він, той самий чеченець, той, що з черешнями тут воював!”

Проїжджаючи, кавалерист здивовано оглядає Амвросійову хату, подвір’я, садок. Погляд його натрапляє на купу зрубаних розквітлих черешень. Аж шию витягнув рубака у подиві: «Як? Ті, що порубав, цвітуть? Дарма що лежать на землі, а біліють, сяють на все подвір’я, аж ніби кричать: “Живі ми, живі!”»

Біляк відвернувся й сердито смикнув коня.

Більше він не озирався. Незабаром військо, обігнувши Чортиху, сховалося за горою.