Березневий каламут

Олесь Гончар

— Як же все-таки ти воскрес?

Він нахмурюється. Темне, землисте обличчя його ще дужче темніє.

— Воскрес я, брате, один. А взвод? Взвод же весь поліг, — очі його блиснули спідлоба сірим недобрим блиском. — Ви так і не знаєте правди всієї. Полягли. А як? Вінок героїв на них, та й по всьому... А я ось двадцять років живу і двадцять років мучуся цим: так наче я їх навмисне погубив. Ти ж знав моїх гвардійців — що за люди були! Чаплієнка пригадуєш? Веселий, співучий, страху не відав... А Багрій? Орел! А Божедар, що все дітьми хвалився... А Юров? Ну, отой зовсім молоденький. Вася Юров, телефоніст... Той, що все сміявся та казав: “Нічого не боюсь! Війна для мене — як маскарад!..” Я їздив нещодавно в його краї, з батьками бачився, і наречену його показували мені — вже літня жінка, має свою сім’ю... А я досі ніяк не можу забути той його погляд, коли танк на нього наїжджав — погляд-благання, погляд-крик, юний, майже дитячий погляд, яким він зі мною прощавсь... Всюди ношу його в собі і знаю — носитиму до кінця днів моїх... — Валуйко схвильований, очі його вологішають, він ще запалює цигарку. — В тім-то й річ, що пережиті драми — вони не вмирають, вони — в людині. Буває, що приглухне, а тоді знов вибухне, опалить, опече, і ти вже місця не знаходиш, несамовитієш від того, що було...

Те, що було! Для нього воно, здається, справді ніколи не вмирає, знову й знову в ньому відроджується, оживає, як цей березневий каламут.

— Розумієш, наче всі їхні душі в мою переселились і оце ганяють мене по світу, бунтуються, не дають заспокоїтись. — Гримаса болю пробігає по суворому Валуйковому обличчю. — Ми ж могли не загинути в тому бою — ось що терзає найбільше. Смерть наша там була непотрібна, в цьому я переконаний. І уяви моє становище перед взводом в тій, передсмертній уже ситуації: я їм командир, старший над ними, їхнє життя в моїх руках, і все ж я мушу губити їх і себе, губити безглуздо. Трагедія вся в цьому, що безглуздо! Досить було одного слова, одного розумного розпорядження, і взвод був би врятований без будь-якої шкоди для справи... І той, хто це слово міг сказати, був з нами якраз, стояв поруч зі мною...

— Хто ж це?

— Ну, хай уже я міг не зорієнтуватись, — мовби не розчувши запитання, в замисленні вів далі Валуйко, — молодий був, гарячий, сам на рожен ліз, бо, крім усього, ще й хвастонути любив, та й орденів кортіло — не стану брехати... Але ж він, він! У батьки не одному б із нас годився: і не дурень же, бачив, як ситуація складається... У відкритому ж полі ми нічим не захищені, в нас і окопів путніх ще не було. А за кількасот метрів, за спиною в нас — траншеї повного профілю. Хіба під захистом тих траншей ми гірше билися б з танками? Капітан Хлюпань, трясогуз старий, — на ньому, на ньому весь гріх!

Он воно що! Капітан Хлюпань, отой скрипучий, лайливий сусід наш... Мав ніби ж репутацію бездоганного служаки... Ні, це щось не схоже на нього. Бували в нього з Валуйком сутички, це вірно, але щоб аж так...

— Наче ж він непоганий командир був.

— Я теж так думав до того нашого смертного дня. Вмиратиму, не забуду ранок отой. Сонце в тумані. Ми щойно поснідали, стоїмо гуртом на вогневій, і Хлюпань з нами — він тієї ночі в нас ночував... Ворог не стріляє, ми теж, веселі стоїмо, диво наше солдатське розглядаємо: на землі, під крижинкою тоненькою весна зеленіє! Водичка під тією крижинкою, і в ній так яро, іскристо зеленіє травка якась... І в цей час чуємо далекий гуркіт. “Що це?” — глянув на мене капітан Хлюпань, і я бачу, як він зблід. І одразу ж ми почули, як і за пагорбом, і в балках, в одній, другій — всюди в тумані танки гуркочуть. На фланзі метушня, піхота з бойової охорони уже перескакує до головних траншей. Я не мав сумніву, що капітан Хлюпань дасть і нам наказ відійти, бо кому ж це було потрібно, щоб ми з своїми мінометними трубами залишалися тут, адже в нас і протитанкових гранат було всього лише кілька штук. Міни, але ж міна “тигра” не бере, це він знав, гад старий. Гуркіт танків посилювався, вже били по них наші артилеристи, треба було щось вирішувати, і капітан Хлюпань заметушився, скрипучим своїм голосом гукнув ординарця, — бачу, зараз чкурнуть.

— А взвод? — питаю.

— Вам із взводом лишатися тут!

— Але ж піхота, гляньте!

— Мовчать! Без паніки! Ні кроку назад...

І наказав мерщій знімати зв’язок.

— Я був просто ошелешений, — помовчавши, вів далі Валуйко. — Бо якщо перед цим ще можна було думати, що він не розібрався, не встиг як слід оцінити становище, то тепер, коли він наказав забирати зв’язок, усім нам ясно стало, що він просто нас кидає, жертвує нами, свідомо нас прирікає на смерть.

— Нащо ж зв’язок забираєте???

То лунає чийсь крик з вогневої. А він ніби не чує. Ще лютіше квапить ординарця і, нагнувшись, сам шарпнув, зриваючи нитку польового телефону. “Товаришу командир! — як виріс перед ним, виструнчився наш Юров, наш прекрасний Юров-телефоніст. — Дозвольте й мені зостатися тут, із взводом”.

І той старий черствяк, душогуб наш, глянув на Юрова холодними своїми баньками, скривився й відвертаючись махнув рукою, пропащо якось махнув: зоставайся, мовляв, якщо життя набридло... Котушки звелів ординарцеві взяти, а коробку польового телефону сам вхопив — так з апаратом і потрюхикав, потрусив своїм задом у тил... А я стояв такий злий, що хоч би і вбило. Добре, думаю, я таки виконаю наказ, але знай, що ти вчинив з нами підло, підло!

Ми деякий час мовчимо. Чути, як гуркоче кватиркою вітер весняний.

— Неясно, для чого це було йому потрібно?

— Як для чого? А доповісти хазяїнові про такий подвиг! Піхота відійшла, піхота драпонула, а мої, бач, трималися до останнього, погинули всі, вирішили краще вмерти, а не відійти. Відзначте їхній подвиг, та відзначте ж заодно й мене, бо це ж мої, це я їх так вигартував. Ще, скнарюка, й телефонний апарат прихопив, тож, думав, побачить командир полку, похвалить: “Оце командир... голки на полі бою не кине”. А що кинув нас напризволяще, на убій кинув — то хто про те знатиме? Не думав же, що правда колись випливе... Звісно, ми билися до останнього. Коли протитанкових не стало, із звичайними гранатами, з мінами в руках кидались мої хлопці на танки! Шмаття летіло з їхніх десантів, бо і наша артилерія, й міномети полкові били по них з прямої наводки, та й ми не безславно вмирали: танки йшли на нас геть забризкані поганою фашистською кров’ю... Ну а потім...

І Валуйко буденно розповідає, як накрило його снарядом, як падав, і в ту секунду навіть сонце було йому як снаряд, що вибухнув серед неба й застиг. Осколків понаганяло — і в плечах, і в легенях сидять.

— Був уже там, в антисвіті, аж уночі опритомнів, — тіло, видно, на сирій землі відійшло, натягло весняної сили. А вдосвіта, вже при наступі, сусідній полк мене підібрав...

Стара географічна карта, добута Валуйком з кишені, знову з’являється на столі.

— Ось тут він живе, наш колишній Хлюпань, в оцьому містечку на Поліссі. На півтораста кілометрів так зроблю, а таки заверну до нього, доберусь, потривожу його у ведмежому його лігвищі...

— Він знайде, чим виправдатись.

— Знаю, формально до нього не підкопаєшся. Але я хочу глянути йому в вічі. Побачити хочу, якою стає людина після такого, і чи зрушилось хоч що-небудь у бездушній його душі? Чи мохом обріс та так і живе? Ні-ні, шановний, ми з тобою поговоримо... Все тобі скажу, все викладу. Що саме скажу? А те, що людиною треба бути. Завжди. За будь-яких обставин.

Я уявляю собі їхню зустріч, їхню розмову, коли з Валуйком увесь взвод його буде, взвод молодих, веселих і відважних хлопців. Ще раз постануть вони перед ним у своїй невмирущості, із своїм чистим сумлінням...

— На орден цей хай гляне, що ним мене посмертно за той бій нагороджено... І про Юрова хай дізнається, як цього юного лицаря танк розчавив на моїх очах. Просто волав до мене поглядом: допоможи, рятуй! А що я міг? Хоч би йому, своєму улюбленцеві, Хлюпань не дозволив був залишатись, а то ж дозволив, занапастив...

Валуйко важко дихає, аж хрипить легенями, де ходять осколки. Знаю, нішо його не зупинить, він доб’ється свого, тисячоверстий гак зробить, а прийде до того на поріг — людина з воскреслих, людина-розплата.

— Двадцять років клав я дороги, і ось одна з них таки приводить до нього. Ні, провідаю неодмінно. Повинен знати він, як хлопців на моїх очах перемелювало, як кров та нутрощі бризкали з тих, що годину тому ще жартували, сміялись... Ще танки нас не розтоптали, а він уже душі наші потоптав своєю підступністю й неправотою. Ти мене в багнюку затовк, а Батьківщина мене й звідти видобула, з того багна, з того кривавого місива війни підняла!

Валуйко різко підводиться, поправляє гімнастерку тим, ще гвардійським рухом.

За якусь годину він уже прямує до вокзалу. Ми прощаємось на вулиці. Сивина з-під його кашкета снігом сріблиться, біліє далеко, ніхто з зустрічних і не подумає, яким буйночубим, золотисто-русявим був цей гвардієць, що й сьогодні мовби несе в собі необоримий дух свого легендарного взводу... Відкрите мужнє обличчя, тверда хода. Такий він є. Таким віддаляється в своєму цупкому дорожницькому плащі з нарядами в кишенях, із запацьореною картою, де видавлено олівцем лінії збудованих і ще не збудованих доріг. Віддаляючись, Валуйко ще раз обертається, і ще раз зблискує мені його прощальна усмішка, повна почуття, повна тепла, і згадок, і смутку...