Пізнє прозріння

Олесь Гончар

Сіре небо низьке. Дюни, валуни.

Десь у субтропіках земля родить чудернацькі плоди золоті, а тут вона родить каміння. Ціле життя люди визбирують його: цей рік визбирають, очистять від нього поле, а наступної весни каміння знову виросло, полізло головешками з грунту. Кажуть, морозами його тут витискає з землі.

Понад затокою — рибальські селища та сосни де-не-де. Скупа природа, суворий край. Одначе й він, цей суворий, колись льодовиковий край, здатен народжувати поетів! Здатен дарувати улюбленцям муз ніжність, натхнення... Власне, поет чи, точніше, наростаюча слава його й покликала сюди Івана Оскаровича, людину, по горло зайняту, перевантажену безліччю обов’язків, буденних клопітних справ, які, зрештою, до ніжних муз не мають аніякого стосунку. Пів-Арктики на тобі. Кожна секунда на обліку. А втім кинув усе, приїхав. Навіть сам трохи здивований цим своїм рішенням, злегка іронізує над собою: ось ти і в ролі “весільного генерала”, у ролі гостя на вшануванні того, хто з усіх учасників твоєї експедиції був, може, найневдатнішим, був особою майже курйозною, іноді просто жалюгідною! Навіть при нікчемнім морозі умудрявсь обморозити свого пташиного носа! Пригадується зіщулена слабосила постать, що, поспішаючи на виклик, комічно й незграбно плутається в якомусь хутряному балахоні (товариші таки подбали, щоб не обморозивсь), з-під скрученого набік полярного башлика сполохано визирає худе, посиніле від холоду, вічно чимось ніби сконфужене обличчя... Вимагаєш пояснень, скажімо, за самовільну відлучку, а він, поблискуючи сліпими від сонця окулярами, щось там белькоче, шепелявить, не вміючи до ладу зліпити навіть те, що має за душею. Ходив, мовляв, на колонію пінгвінів дивитись... “Та ти краще під ноги собі дивись — там тріщини такі, що незадовго до твого прибуття й трактор проковтнули! Провалишся, хто за такого генія відповідатиме?” Стоїть, підшмаркує, нічого вже й не мимрить на своє виправдання.

І ось ти тут “у зв’язку з ним”, ради нього, поряд з численними його друзями з різних міст (правду кажучи, ти й не сподівався аж на таку його популярність). Не забули й тебе: як гостя почесного теж запросили сюди ці рибальські селища, яким ти маєш розповісти про своє товаришування з поетом під час вашої спільної антарктичної експедиції. А чи так усе воно й було, як зараз малюється, чи такі вже й близькі були ви з ним у тих льодових випробах? Для нього ти — один із керівників величезної експедиції, безпосередній його начальник, чия влада практично безмежна, на чиїй відповідальності люди, техніка, криголами, а він — ким, зрештою, він був для тебе? Лиш один із численних твоїх підлеглих, мало чим зайнятий, мало пристосований до полярних умов, якийсь тиняйло з кореспондентським квитком, ходячий баласт при тобі, — цим, власне, й вичерпувались ваші взаємини. Звідки було знати, що під тією непоказною зовнішністю, під тим незграбним балахоном живе ніжна й вразлива душа поета... Та сама, яка згодом так тонко, проникливо, з такою пристрастю оспіває людей експедиції, віддасть належне й тобі також, твоїй енергії, волі, стійкості особистій... Про це найперше й згадали тутешні школярі, зустрічаючи тебе з квітами. Якась дівчинка, смішно шепелявлячи (чистісінько, як той її земляк), усе допитувалась:

— Скажіть, це ви — прообраз? Це вас виведено героєм “Полярної поеми”?

— В образі отого білого ведмедя, від якого вся експедиція стогнала? — спробував пожартувати Іван Оскарович. Але його жарту ніхто з школярів не прийняв, вони його ще й заспокоювали:

— У поемі ви цілком позитивний, це ж ясно! Втілення залізної волі, сили. То ж ви з тракторним поїздом пробиваєтесь крізь пургу, поспішаєте тим двом на допомогу?