Пальма

Олесь Гончар

Пальма, руда, низьконога, з одвислим животом сука, відчувала наближення чогось незвичайного. Якісь люди почали вирубувати околишній ліс, зникали невідомо кудись вовки та лисиці. Пальмин хазяїн, кинувши раптом шевцювання, цілі дні водився, веселий і шумний, з іншими артільцями і все щось жваво обговорював.

Пальмине село лежало далеко від залізниці, серед лісистих болот і багнищ. Хліборобити було ні на чому, і артільці жили, головно, з мисливства та з того, що шили взуття для столиці. Цілу зиму сиділи по хатах за роботою, весною, відірвані бездоріжжям від станції, звідки одержували товар, змушені були гуляти, літом хворіли на малярію, що її розносили комарі, які цілими хмарами стояли на гнилих болотах.

Артіль радо зустріла звістку, що їх, в зв’язку з проведенням великого водного каналу, буде переселено на нові місця. Частина артільців уже виїхала туди готувати все необхідне для переїзду, інші ув’язували свої пожитки, готуючись залишити свої гнізда. Пальмин хазяїн завзятіше, ніж раніш, розтягував щовечора гармонь, а Пальма дивилась на все це стомленими очима і нічого не розуміла.

Одного дня на подвір’я в’їхали дві артільські підводи. Хазяїн склав на них усі хатні речі, посадив зверху стареньку свою матір, ззаду воза прив’язав корову.

— Готово!

Погляд його впав на Пальму, що весь час лежала на порозі своєї, схожої на рамковий вулик будки, сумно спостерігаючи за діями хазяїна.

— Ну, поїдемо, Пальмо, на нові землі, — підійшов до собаки веселий господар і ласкаво погладив їй спину. Пальма дивилась на нього покірним зажуреним поглядом. З старечих її очей точилися сльози, і мухи їх тут же спивали.

— Не журись, Пальмо, там буде хороше!

Але собака не відповіла, як звичайно, на ласки молодого хазяїна, не подала йому свою лапу з чорною огрубілою шкірою. Пальма не розуміла, чого треба йти кудись, де можуть зустрітись небезпеки, коли й тут їй вистачало кісток.

Підводи рушили з села. Хазяїн зняв кашкет, помахав прощаючись пусткам і курним вогнищам від комарів, яких тут уже ніхто ніколи не розведе. Проте дивно — ні ці пустки, ні останні вогнища не викликали в нього жалю.

Його підвода їхала попереду цілої валки, а він, ідучи поруч хури, зняв гармонь з плеча і вдарив щось весняне і танцюристе.

— Мамо, — гукнув він на гору подушок, де сиділа його мати, — переїдем оце, і піду я будувати канал. Тягне туди мене дуже.

За возом пленталася Пальма, опустивши голову, і мов прислухалась та вдумувалась у слова хазяїна.

Їхали не знайомим досі Пальмі зеленим простором, над яким голубими зблисками тремтіло сонячне повітря. Бігли вдалині марева, як отари прозорих овець.

Не тхнуло тут закислими болотами, не квакали жаби, і Пальму охоплювала тривога: як же можна без усього цього?

Влаштувавшись у світлих, новозбудованих хатах, артільці увечері бучно справляли новосілля. В хаті Пальминого хазяїна було повно людей, там гуляли й танцювали — хата ходором ходила, а Пальма, зігнувшись, сиділа під вікном.

Все в цім краю було їй нове, сліпучіше і гучніше. Кушпелили через село машини, пихкав млин, пронизливо деркотіло сталеве колесо на лісопильні. Нова халабудка, зроблена для Пальми, ще пахла свіжою запаморочливою сосною. Все ж Пальмі було тяжко, самотньо. Вона ждала щенят і їй захотілося привести їх там, у старій звичній конурці. І потягло Пальму на рідні місця в халабудку, де вона зросла, де стільки перегризла маслаччя і стільки зализала ран, завданих їй сильнішими собаками. Згадала Пальма, як часто кусали щоночі її там блохи, але й вони зараз були їй любі.

Повільно собака вибрела за село, постояла, вслухаючись у теплу місячну ніч. І раптом — побігла.

Вона біжить довго, до самої півночі, витягнувши і прищуливши вуха, наче за нею хто гониться.

Врешті вдарив у ніс рідний сморід залишених глейовищ. Насторожено зустрічають Пальму іржаві очерети. На болотах час від часу скидаються, блискаючи проти місяця, болотяні риби, і їх сплески щоразу жахають Пальму.

Рідне село стріло Пальму німо. Двері хат і хлівів, зірвані чи кинуті відчиненими, зяють чорними пащами, і з кожної тієї діри ніби щось підстерігає Пальму. З неба, мов висліджуючи її, світить мовчазний місяць.

Собака забігла на своє подвір’я, постояла над череп’ям розбитої при пакуванні миски. Потому зазирнула, не переступаючи порога, в хату: звідти на неї дихнуло запахом холодного попелу та сажі від розваленого комина. Несло і ще чимсь, невловимим, хвилюючим, властивим лише людському житлу, що тільки-но стало пусткою. Пальмі стає так тоскно, що вона втомлено сідає на хвоста і виє до місяця. Собаці здавалось, що він, як і хазяїн, може погладити її і сказати: “Не журись, Пальмо!” Але місяць з зеленкуватої мли дивився байдужо і Пальма, замовкнувши, поплелась до своєї конурки.

Тут ще живий собачий пропах, що створює Пальмі так бажаний затишок. Тхне прілою соломою і чимсь болотяним. Пальма приглянулась: із темноти будки на неї блимкають жаб’ячі очі. Це було так образливо, якби Пальмі, вмираючій, але ще живій, сів на груди ворон-падальник.

Собака злісно загарчала в будку. Жаба не ворушилась.

Пальма підсунулась ближче і нетерпляче гавкнула. І цю ж мить зелені очі з посвистом летять через Пальмину голову. Собака, зрадівши, вскакує в рідну конуру. Тепер, зоставшись сама, вона відчуває себе господинею і певна, що її ніхто не насмілиться більше турбувати, прилягає, поклавши голову на передні лапи. Вона вслухається, чи не озветься щось живе в селі, на що можна буде вискочити і трохи погавкати: може, мукне корова, гавкне десь пес чи заграє пізня гармошка. Але село німувало, як ліс перед громовицею.

На ранок кінармійці прийшли зносити село. Розбирали хати, дерево складали на широкі низькі платформи і вивозили кудись тракторами. Людей прийшло так багато і вони були такі піднесені, гомінливі, самовпевнені, що Пальма не посміла на них гавкати. Весь час вона лежала мовчки, лише коли кінармійці, розбираючи хазяїнову хату, наблизились і до конури, Пальма ощирила на них зуби і загарчала. Кінармійці зупинились перед будкою, весело ошарашені.

— Дивись, протестує!

— Не зволите переселять!

— Уперте, матері його ковінька!

Один з робітників підходить з лопатою до конури, але Пальма ще більш ощетинилася і люто гавкає. Було видно, що вона готова до загину захищати своє лігво.

Це так сподобалось кінармійцям, що вони залишили в спокої Пальму з її конурою. В когось з них знайшовся навіть шматок хліба і той кинув його собаці.

Кінчивши роботу, будівники з піснями пішли нагору до бараків, забувши вже про Пальму. А вона дивилась услід цим загадковим людям і їй здавалось, що перед їхньою силою позадкують і сільські вовкодави, яких вона досі вважала найдужчими мешканцями світу.

Цієї ночі Пальма привела руденьких щенят. Вони тепер повзали біля неї, тикались сліпими писочками, шукаючи молока. Хоч би тепер і надумала Пальма повернутись до хазяїна, то вже не змогла б. Увесь день вона біля свого виводку, з зворушливою старанністю вилизувала щенят, потім виводила їх з будки і вигрівалась на сонці, клацаючи зубами мух.

Будівництво з кожним днем наближається. Пальма вже бачить, як з металевим криком проносяться вдалині поїзди, вантажені каменем, вапном, стосами дерева, гудуть мотовози, гримлять вибухи, од яких глухо здригається земля під Пальминою конурою. І вночі не припиняється гул будівництва. Світять прожектори, все небо, раніш темне, палає в рудих загравах, воно пригнічує Пальму і бентежить своєю незвичайністю. Земля стає дибки, насувається невідома потужна сила, і Пальма жде її з озлобленою терплячістю.

Хоч колишнє село лежало в улоговині, призначеній під водозборище, і на його місці ніяких земляних робіт не провадилось, — все ж і ніким не турбовану Пальму дратувало те, що з усіх боків її обступають виселки, незвичний гуркіт машин, море мерехтливих вогнів ночами.

Кінармійські бараки тепер уже виросли зовсім близько, і Пальма почала туди бігати по недоїдки.

Там одного разу, коли вона сиділа на смітнику, вилизуючи консервну банку, її хтось окликнув:

— Пальма! Бродяжниця!

Вона озирнулась: хазяїн! Насилу пізнала. Він стояв перед Пальмою в цупкім брезентовім комбінезоні, гумових високих чоботях, обрісши в турботах молодою борідкою. Собака аж гавкнула з веселого подиву від такої зміни в її безбородого раніш хазяїна.

— Пальмище, — ласкаво вигукнув він і, кинувши об землю завапнене відро, взяв собаку на руки. — Де ти запропала, негідна? Ходи до нас!.. Нам сторожа потрібна!

Хазяїн виніс Пальмі з барака окраєць житняка, вона злодійкувато, не насмілюючись звести очі, підібрала його.

— Пальма, — з тривогою спитав хазяїн, — чого ти така? Ти чимось завинила?

Через силу вона глянула на хазяїна, і з удаваною відданістю замахала хвостом, їй, видно, було прикро за втечу з його нового дому.

— Ляж тут, — вказав хазяїн місце Пальмі біля барака. Вона скорилась. Хазяїн пішов на роботу і повернувся аж увечері. Але собаки вже не було. Лежачи внизу в своїй конурі, Пальма чула, як нагорі допізна ходив поза бараками її хазяїн і все кликав:

— Пальма!.. Пальма!.. Пальма!..

Одного блакитного ранку, коли від багатства сонця світ ніби поширшав, а березовий ліс на горизонті відблискував срібним гребенем, Пальму сполохав незвичайний гамір, що доходив від будівництва.

Вона вилізла з будки, солодко — аж кавкнувши — позіхнула і з старечим невдоволенням почала прислухатися, що робиться на будівництві, прикрашеному сьогодні червоними прапорами.

Звідти доходить смачний запах смаженого, там гримлять оркестри, з’явилось багато людей у білому, сюди й туди мчать автомобілі та мотоцикли.

Наче вперше побачила Пальма цей світ: буйні квітники, зелені алеї по підгір’ю, серед яких зводяться високі легкі статуї, і одну натхненну сім’ю кінармійців, художників, садоводів, що дивно заклопотані, до чогось сьогодні готуються.

Он біля греблі, по той бік якої Пальма ніколи не була, здіймається біла башта управління. Скляні пройми в усю висоту будови горять від сонця, як тремтлива рожева хвиля.

На башті хтось говорить. Постать знайома Пальмі. Підсилений гучномовцем голос тієї людини так лякає собаку, що з остраху хочеться гарчати. А приглянувшись, Пальма раптом отетеріла: то ж на башті її хазяїн! Заклопотаний, серйозний, дивиться кудись на греблю.

Одне по одному повилазили з будки й цуценята і почали після сну вигравати, весело пощипуючи одно одного то за вуха, то за хвостики. Вони хотіли втягнути в забави і матір, хвацько штовхали її в боки, але на їх докучання вона лише зло гарчала і продовжувала вслухатись в життя нового для неї світу.

І чим більше вона вчуває радість звідти, чим барвистіше виступає краса цього будівництва, тим більша розбирає її лють, бо здається їй, що всі дії тих людей спрямовані на те, щоб зігнати звідси її, Пальму, зламати її конуру, просякнену таким любим теплом прілої соломи і Пальминої шерсті.

Пригадує Пальма, як приходили кінармійці руйнувати її халабуду. Тоді вона, як їй здавалось, відігнала їх своїм опором. Дарма, що вона, Пальма, стара, що їй від немочі багато хочеться спати, що вже й шерсть на ній облазить. Пальма ще зуміє себе показати! І уявлялась вона самій собі молодою гостровухою сукою, з бравим хвостом, закрученим бубликом угору.

Раптом страшенний вибух стрясає землю, встає в голубе небо чорна хмара. І не встигає вона осісти, як Пальма чує клекотливий рев і гул. За мить вона бачить, як з-під хмари землі крізь зірвану греблю ринула на неї вода.

Собака визгнула з жаху, заметалась, скиглячи, в усі боки, скочила в конуру і відразу вилетіла як з окропу, оббігла круг конури, чомусь сплигнула на її дашок і загавкала, швидко, одчайдушно, аж захлипуючись. Щенята й собі застрибали і з радісним запалом кинулись цявкати на воду.

А вода йде з веселим риком, похрапуванням, підминаючи все під себе. Гойдаються пінясті білі буруни, і чим ближче вони накочуються, тим більше в Пальмі росте до них зненависть.

Задкуючи від води, Пальма гавкає до хрипу, до отупіння, поки дмухнули на неї свіжим подувом вали, налягли з спокійною силою, втягли, закрутили... Пальмі здається, що її хтось оглушує холодним києм по голові, все навколо темніє, потім жовтіє і знову розсипається вихором темних іскор. Тільки чує, як кидає її то вгору, то вниз, як глитнула давучкої води, і зашуміло в голові ще дужче.

На мить проривається темнота, б’є в вічі сліпуче світло дня. Срібним громом гримить музика, шумують тисячі людей на березі, дзвонить навколо сонячна радість.

І збурена злістю собака гавкнула. Люто, з останніх сил. На води, на святковий берег, на білу башту, де стояв її хазяїн.

Та Пальми ніхто не чує.

Нова повносила хвиля уже котиться на неї. За хвилею ховається берег, башта, на якій стоїть хазяїн, бачачи буйну красу цієї землі так далеко навкруги, як ніколи не доводилось бачити Пальмі.