Тихі води

Олесь Гончар

Присутні задумались, ніби він їм і справді загадав серйозну загадку.

— По-моєму, цілком путяща це може бути людина, — сказав колишній офіцер. — Бо служба — то, братці, служба...

— А по-моєму, від такого можна всього ждати, — відрізав родичеві Музиченко. — Бо, виходить, один я чистий, один я безгрішний, а вони... Тож чи не краще такому сказати: нічого тобі, чоловіче, сидіти тут та підглядати інших. Посидів і будь здоров... Ясно?

Мотористові аж потемніло в очах. Ось коли він пошкодував, що не вихилив того гранчастого нахильці, так щоб аж дур оце в голову вдарив! Щоб затуманилось тут усе!

Схопився й, ні на кого не дивлячись, палаючи від сорому до кінчиків вух, кинувся до катера. Нагостювавсь! Надало ж тобі завернути сюди!.. Спускаючись з крутого берега, плутався, мов сліпий, між оголеним корінням, чув уздогін, як засперечалась компанія, — родич Музиченків і навіть колишній директор щось там говорили на його, Степанів, захист... Але від їхнього захисту йому ставало ще прикріше, ще болючіше.

Був після того в місті, куди ходив із службовим дорученням, мав чимало різних клопотів, зустрічався з різними людьми, і, здавалось, усе, що сталось на острові, всі оці твої прикрощі мусили б на цей час уже розвіятись чи бодай приглухнути, однак, виявляється, такого збутись непросто. Все при тобі, ніщо не знеболилось! Більше того, саме зараз, цієї ясної тихої ночі, коли, повертаючись додому, знов опинився поблизу місць, де сьогоднішній день було йому отруєно, Степан мовби ще гостріше відчув, як у душі вперто — і ніби навіть ще з лютішою силою — підіймається, гороїжиться, темно клекоче образа. Стільки сорому пережити! Найдужче картав себе, що змовчав, не відповів, як належало б, так наче мову йому на той час відібрало й руки оці скувало. Дід колись тут по гирлу дуби на веслах ганяв, батько був моряком, загинув у керченському десанті, ті вміли будь-де, будь перед ким постояти за себе, а він... такий уже, видно, лицар. “Такий уже є”. І не то, щоб з лякливих, а просто... І ось повертаєшся зараз додому, наче багном обкиданий, — завтра буде соромно дітям у вічі глянути... А дружина — як їй признатись? А вона ж, мабуть, не спить, ще, може, й зустрічати вийде... Часом, коли він припізниться, вона, вклавши дітей, виходить на пристань, стане під акаціями й жде, як у молодості. Мабуть, і зараз жде, незабаром почуєш з берега її звичне, знайоме: “З прибуттям вас, товаришу капітане!.. А я вже думала, чи не сталось що-небудь...”

А воно таки сталось!

Повен гніву і люті, не знайдеш для неї і слова ласки.

Як часто зовсім ніби дрібниця якась, а геть усе тобі одним махом захмарить, по-пустому змордовує, окрадає життя, що, здається, мусило б тільки радувати людину кожною своєю миттю. Наче ж бо все як треба: сім’я склалась щасливою, дружина має в колективі пошану, тобі знають ціну. Якщо навіть у райкомі виникає щось екстрене, таке, що треба кулею до міста й назад, то на кого падає вибір? Степане, давай! У нього катер не чхає, завжди, як годинник. Бо віддаєшся роботі, бо любиш ці води, гирло, ріку. Зрання й до ночі снуєш катерком по всьому роздоллю гирла, де стільки тобі полишено давньої, ще батьківської краси, і ніколи вона тобі не набридає, бо це — як повітря, а хіба повітря може набриднути?

А ось зараз лишилося тільки те, що підступає до горла, душить, — усе інше перестало існувати. Ця місячна ніч, що завжди навівала на нього щось схоже на далеку задумливу пісню, це роздолля нічних успокоєних вод з їх доброю тишею, таємничістю окутаних тінями берегів та сяйвом місячних плес, і сама далеч світляної доріжки, яка раніш, бувало, заворожувала моториста і щось гарне в ньому щоразу пробуджувала, — зараз усе це не знаходило відгуку в його душі, мовби скаламученій, замутнілій, забитій образою й злістю. Засліплює, відомо ж, не тільки любов, є й сліпота ненависті також. І, здається, ним володіла зараз саме така сліпота. Верзлися дикі якісь картини розплати, відомщення, яке неминуче має звершитись, адже ж він таки зустріне коли-небудь цього хамлюгу Музиченка в чайній, де тутешні найчастіше з’ясовують між собою стосунки. Ось там він уже вгасить жагу відплати, вшанує його за все, а тоді хоч і з повісткою до прокурора!

На острові, у тому місці, де вдень сиділа компанія, ще жевріли рештки вогнища: недавно, видно, від’їхали звідси, навіть і вогню не загасили, не затоптали після шашликів... Згадалось мотористові, як горіли торік лісові насадження у пісках неподалік гирла, як увесь тутешній люд і навіть курсанти з міста були підняті на боротьбу з вогнем... “А цим ліньки було загасити. Отак і роблять пожежі!” — зі злістю ніби комусь виказував моторист. І хоч причалювати бажання не було ніякого, проте він таки причалив і, вибравшись до вогнища, заходився з люттю його затоптувати, наче втоптував ось тут у землю самого Музиченка.

Після цього катер його знову рушив, подеркотів далі плесами, поміж очеретами. Непомітно хмарка набігла на місяць, і хоч була вона тонка, марлево прозора, проте тінню своєю притемнила гирло, мерехтіння води пригасило, і ніби одразу аж похолоднішало навкруги.

Минувши знайомий бакенний вогник, катер саме йшов у густій сутіні попід очеретом, коли неподалік раптом почулися виплески, щось вовтузилось на воді, вибулькувало, стогнало. В першу мить здалось мотористові, що худобина пливе, бичок або лось, пустившись із островів, перетинає гирло, а коли зовсім наблизився, отетерів: що за чортовиння? Щось схоже на лисину випірнуло серед латаття...

— Ну, рятуй же мене, рятуй, — прохрипіло Музиченковим голосом.

Дай газ і промчи! Ти не чув тут його, не бачив! Ніхто ніколи й не дізнається про цю вашу зустріч на нічній воді, коли кривдник твій, наковтавшись гирла, прощальні хрипучі бульбашки тут пускає!

Дав газ і промчався. Топись, пропадай, іди на дно раків годувати! Та це була тільки мить, тільки уява... Головатий водяник натужно, з останніх сил уже виборсується до катера, і рука Степанова сама потяглася йому назустріч...

Ось тепер дав газ! Якби хто спитав, певне, й не відповів би, чому не обминув, навіщо виволік цього лисого водяника з місячної купелі... Виволік, та й усе. Такий уже є.

Трохи очунявши, відпирхавшись на дні катера, завгосп заходився останніми словами клясти приятелів, що за п’яними анекдотами й не помітили, як загубили іменинника... Вважали, певне, що він куняє собі в брезенті на кормі, а його уже в гирлі треба було шукати — на повороті метнуло, мов з катапульти!..

— Степане, це ти життя мені врятував, — повертаючись до тями, белькотав за спиною в моториста ще не зовсім протверезілий іменинник. — Ти... ти... ти...

— Я-я-я! — моторист уперше за сьогодні засміявсь.

— Інакше — жаба й цицьки дала б... Тільки завдяки тобі менше буде одним потопельником...

— Та треба було б утопити. Може, навіть помилку роблю... Ну та цього разу — хай! Думав, що бичок! — не обертаючись, весело казав моторист.

І навіть по голосу його чути було, яка зараз у нього полегкість настає на душі і як усе розхмарюється в ній, — почувалось, що ця ясна ніч, і води, і місяць уповні — усе знов повертається йому своєю незатьмареною красою.