Бондарівна

Олесь Гончар

Наприкінці літа у Великих Сорочинцях збирається традиційний ярмарок. Той самий, вірніше, далеке відлуння того, давно відшумілого, що його образ залишив для нас Микола Васильович Гоголь. Унизу — курна земля, в пилюку розбита тисячами ніг, а вгорі над людьми — сяючі небеса серпня! З давніх-давен під цим небом вирувало прибране у форму ярмарку народне життя, вершився торг, спалахували бійки та комерційні чвари, і веселощі бризкали увсібіч — вічні неперебутні веселощі ярмарку... Спудеї перекидалися жартами з миргородськими бублейницями, вертеп розважав людей раєм та пеклом, молодий Гоголь ходив між ятками, тоненький, з тоненькою паличкою, всміхався, загледівши якусь ярмаркову сценку, а може, й тоді вже плекав у душі клятвенно-урочисту юнацьку думу: “Я поклялся ни одной минуты короткой жизни своей не утерять, не сделав блага”.

Звичайно, все тут сьогодні інакше. Дьогтю не продають, не височіють посеред ярмарку навалені горою дерев’яні колеса, що їх споконвіку робили місцеві майстри-бондарі, не побачиш ні прядки, ні ступи, ні хомута, багато що з колишніх ужиткових речей назавжди відійшло в минувшину... А ось без знаменитої гоголівської Хіврі ярмарок не обійшовся. Поволі рухається вподовж ярмаркового майдану розлогий віз, запряжений волами, сірими, круторогими, — де їх і добуто в наш час, — а посеред воза на сіні з царською величавістю сидить вона, Хівря, лузає насіння, суворо покрикує на юрмисько молодих чортів, що всі в чорному, з цапиними, як у Мефістофеля, борідками, супроводять її дерев’яну колісницю. В густо нарум’яненій гоголівській героїні ярмарковий люд, веселіючи, впізнає артистку народного театру з Миргорода, свою роль вона веде, видно, не вперше, так само і в образах Рудого Панька, в бурсаках та інших гоголівських персонажах, що цілим юрмиськом бредуть за возом, виступають вже добре знайомі публіці учасники місцевої художньої самодіяльності. Мовби доповнюючи театралізоване видовище, з’являється кілька молодих циган, декому й вони здаються загримованими учасниками лицедійства, одначе ні, вони справжні, без гриму, і, звичайно, ні шатра, ні коней при них, — сюди, на ярмарок, вони приїхали на таксі.

Усе тут є, чому годиться бути на ярмарку: торгові ряди, рундуки, павільйони з крамом, є в кінці ярмаркової площі й баштан з куренем, де продають мелітопольські та херсонські кавуни, і вирощені на полтавських полях запашисті диньки сорту “колгоспниця”. Вабить око різнобарв’я керамічного посуду, що грає, вилискує, розвішаний на пакіллі тинів та на високих тичинах, щоб далеко було видно роботу опішнянських майстрів.

Сонце припікає, вітерець не дмухне, повітря налите в’язкою спекою... Десь аж ген за натовпами якусь солом’яну крівлю увінчує лелече гніздо й сліпучо біліє над ним бутафорський лелека на одній нозі... Там — корчма, оздоблена голубими віконницями, різними декоративними мальовками, а поруч веселить публіку діючий манекен — ще один гоголівський герой, якому вареники самі стрибають до рота...

Протиснешся крізь людську веремію і вже назустріч лунає збуджений переклик енергійних кооператорів: звідкись вони привезли вантажною машиною свої уцінені залежані піджаки і саме викидають їх жужмом із кузова, сподіваючись, видно, що в Сорочинцях і такий товар розметуть, що і їм, — не зблизька, видно, прибулим, — тут усміхнеться щастя...

— Дорогесенькі, по чім же ваші піджаки?

— Останній крик моди... тридцятих років!

— Та й багато ж їх у вас — і міль не переїла!..