Крик

Олесь Гончар

Вважатимем, що це десь далеко було.

Лонг-Айленд чи Лонг-Біч... Після лобстерів, після відчайдушного застолля пішли цілим товариством прогулятися берегом океану. Помітно було, як твій давній знайомий все намагається, щоб вам якось удвох відсторонитися од інших... А коли зосталися нарешті сам на сам, він, скривлений болісною гримасою, нахиляючись до тебе близько, раптом став плакати й надривно, п’яно сповідатись.

— Ти вважаєш, що я... що мені... що отут...

Зривалося з уст щось лепетливо безв’язне, але жахливе. Як одного разу давно-давно, бувши на Західній, вже й тоді, маючись у поважному чині, після нічної розмашистої вечері, він — по молодості чи з якихось підсвідомих спонукань — звелів хлопцям вести себе в підвал, хотів сам чинити допит, а вона, вродлива, гнівна, нечуваної краси дівчина, з’явившись у дверях, щось крикнула йому таке... таке... що він вихопив пістолет і...

— Невже й ти мене осуджуєш?

Минуло багато літ, літ молодо активних, клопітливих, сонцесяйних, похмурих, з доганами і з відзнаками, зі службовими підскоками вгору та спадами вниз, загалом кар’єра його була успішною, навіть і той страшний випадок нібито його просуванню сприяв, та ось тільки щось його дедалі більше мучить! І ночі безсонні, ніяке снодійне не бере, на ранок встаєш розбитий, за денними клопотами ніби трохи відійдеш, гори казенних паперів, з якими він щодень має справу, трохи мовби відволікають, діючи інколи просто як наркоз, як гашиш...

Однак це тимчасово, на якийсь час, бо потім все знову повертається, вимордовує знов, отой її останній крик: “Слава Україні”... Ось і зараз, бачиш, нерви розгулялись...

Справді, видно, забуття нема; ось і тут, опинившись на другім кінці планети, на чужім океані, стоїть і з глибокими схлипами ллє він свої крокодилові сльози, рукавом розмазуючи по щоках.

Чомусь уявилося йому, що саме сьогодні він має скласти покуту, щоб скинути з душі той давній тягар, що не давав йому спокою упродовж багатьох літ. Може, саме тому, що більше не трапиться такої нагоди, бо завтра нас уже розділятиме океан... Однак ніяк не скажеш, що для своєї сповіді він вибрав вдалий момент.

Неприємним було оте розмазування сліз та глибокі нутряні схлипи, майже істерична розкислість вже немолодої людини, яку ти знав здебільшого твердокам’яною і яка нині зовсім незвично, аж запобігливо зазирає тобі до очей, шукаючи прощення чи бодай втішливого слівця підтримки, хай навіть і формального.

А втім згодом приятель твій і сам зрозуміє, що дав він маху з цією своєю покутою, стане ясно йому, що ніяка сповідь від вчиненого колись злочину людину не рятує, а він таки явно хотів зменшити свій тягар, скласти тобі тяжке своє пояснення, очистити себе бодай хоч у твоїх очах.

Більше ніколи й ніде не буде мови між вами про це. І ніколи не повернуться ваші раніші стосунки. Бувають драми величні, а ця з розряду нікчемних, гидких.

І ці останні, мабуть, найстрашніші.

Згодом, як випаде йому вже доля пенсіонерська, жеківська, коли обсядуть бідолаху хвороби, люди з його кварталу та з його будинку не раз поспівчувають йому, згадають, що не був він хапугою, становище своє не використовував, ящиками не возили йому дари, почує він від сусідів чимало різних порад та рецептів від своєї хвороби. А молоді матері з колясками найчастіше бачитимуть його на кам’яній лаві у сквері, де листя каштанове, багряніючи, час від часу падатиме йому на плечі. Сидітиме, схилившись на палицю, понурий, в суворій задумі, хоча, може, то й не задума, а стан перевтоми, перевиснаги душевної, збайдуженої очужілості до всього.

Сонячного дня сидить у затінку на цій лаві, підборіддям спершись на ціпок, а за кілька метрів від нього якраз навпроти біля фонтану скульптура поганського бога, в розвихреному довкола голови мідному дроті, що має зображати проміння Дажбог чи інший який з вигляду теж суворий, нема в ньому лагідності, яка личила б цим бронзовим декоративним богам, подеколи здається, що він аж мовби згрізна поглядає від фонтана на свого схиленого в пенсіонерській задумі візаві.

Їжачки каштанів час від часу падають поміж ними, і тоді з галасом набігає малеча, кинувши своїх матерів та бабусь. Діти звикли вже до цього фонтанного Дажбога, звикли й до того сивого мовчуна в нахнюпленому капелюсі і товстою сучкуватою палицею, якою він іноді пробує дотягтись до блискучого, щойно розлупленого каштана, коли він розкриється від удару об брук поблизу.

В належний час мовчун підводиться, щоб іти на уколи. Виробився поступово графік, звична колія старості.

А ось сьогодні підвівся, і його раптом захитало — землетрус чи буря налетіла така, що й каштани полама, виверне з корінням?

Діти з криком кинулись від людини навтьоки, а молоді матері, навпаки, зусібіч стривожені кинулися до нього, розпластаного серед алеї.

І коли прокліпнулись його очі, налиті тугою, коли перебуто було цей катаклізм, що, як здавалось йому, струсонув усю планету, раптом побачив він над собою молоде, перекошене жахом обличчя дівчини, що так йому нагадало чиєсь давнє, давнє... “Слава Україні”... Молоді жіночі руки чіпко тримали його за плечі, не стали давати йому валідолу чи нітрогліцерину, він, мовби оглушений вибухом, бачив перед собою тільки образ німого живого крику, бачив, не чувши його, але дивним чином все це — і крик, і метушня довкола — повертали його до реальності, не відомо як вихопивши з темної тієї безодні, де він щойно був опинивсь.

“Отже, крик людський теж здатен бути ознакою життя?”

Його посаджено знов на лаву, надано звичної пози — в нахнюпленім капелюсі, з підборіддям на костур, так і сидить у чеканні медичної допомоги. Котрась з молодих матерів уже майнула до телефонної будки, шукаючи на ходу монету, діти знову взялися ганяти каштани. Тільки отой колючий Дажбог у вінку розвихреного мідного проміння відчужено й безконтактно дивився на свого постійного візаві.