Халяра

Олесь Гончар

Коли в артілі виявлялась якась шкода, всі говорили: “Це Халярине діло”, — і поглядали на гору, де за артільною отарою бродив співучий високий парубійко. Василь було звати його, але рідко хто звав його так, частіше по-вуличному — Халяра.

У нього не було батьків. Жонаті брати відцуралися. Один брат прогнав з двору за кролів, що їх Халяра позносив з усього села до нього в хлівець; другий — за собак, яких Василь понаводив повен двір собі на розвагу.

— Тебе годуй та ще й собачню, — лютував брат. — Не треба мені цього!

Хоча, сказати правду, Василь більше сам себе годував. Уже два роки як він кинув школу, і сільрада не могла примусити його довчитися. Пішов Халяра пасти артільних овець. Але хліб, одержаний на трудодні, він одразу пускав по вітру: міняв, спродував, проїдав на ласощах.

Собаки всього села — це були його знайомі, приятелі, друзі. Він ділився з ними їжею, мирив їхні сварки, доглядав щенят. Коли не йде селом, завжди круг нього біжить, вигавкує, звивається собачня.

— Собачник пішов, — говорять тітки йому вслід і озираються довкола, чи нічого не потяг.

А на вигляд він був послушний, сором’язливий хлопець. Стоїть оце перед бригадиром, який йому вичитує, голову схилить, вуха горять і тільки сопе. Такий наче мамула, такий наче юлавий. А лише зостанеться сам, тоді не впізнаєш Халяри! Дика пісня, вигук, свист — собаки мчать, як стріли, і держись, що під руки попадеться.

Взимку він жив на стайні в теплій кімнатці для конюхів. Допомагав конюхам в роботі, а вони за це підгодовували його. На село не виходив, і всі знали чому: без штанів зимує Халяра. Восени бригадир справив був йому суконний костюм. Але Халяра незабаром уже збув його і, як звичайно, проїв на ласощах.

Після цього на нього махнули рукою: сам про себе дбай.

— Не малий уже, — сердився бригадир, — через хату перехилиться і моркву вирве.

А баби співчутливо хитали головами:

— Такий уже його рокодай. Без батька без матері джунилом росте.

Навесні бригадир, одначе, знову справив йому штани, сорочку і дав свою власну будьонівку.

Пасе Халяра овець на зеленій горі. Весна затоплює теплою зеленню все навкруги. В кручах-яругах ще дотліває почорнілий сніг, звідти тягне вологою, а з неба сонце таке ряснисте, таке щедре, що все навкруги аж полискує та росте. Буйнощі весняні не покидають в ці дні Халяру, далеко чути по горі його чабанський свист та немудру вівчарську пісеньку:

Ой, штирі-бирі,
Сімсот овець ще й чотирі...

Вівці люблять Халяру. Мов на повідку ходять за ним, за його піснею.

Хлопець не уявляє себе без овець, без отари. Бригадир знає це, і коли хоче пригрозити Халярі, то пригрожує саме цим: “Пошлю від отари на іншу роботу!” О, то було б для Василя справжньою карою! Навіть уявити важко, як би це зникли турботи його про найкращу пашу, про водопій точно по сонцю, коли переступиш свою тінь. Хто ж тоді на руках переносив би через брід шовковистих, кучерявих ягнят, хто в хвилини дозвілля своїм вигуком зводив би могутніх баранів на гартуючі герці:

— Баран, баран — дук!

На пастівнику при Халярі й собаки. Вони завертають йому овець, граються або гризуться біля нього. Так і день минає — з вівцями, з собаками, з сонцем.

А вночі?

Вночі він, як господар, бродить по садках села, на колгоспних баштанах, і ніхто його не може спіймати, бо всі вартові собаки лащаться перед ним, замітають землю хвостами.

Піймався Халяра — соромно й говорити — вдень, піймався на колгоспній пташарні.

Якось чує пташниця, кури сполохано кудкудачуть.

Вона туди і що ж бачить? Халяра з батогом під рукою стоїть біля гнізда і спокійно яйця п’є.

— Обіп’єшся, гицеляко! — гукнула тітка, наближаючись.

Халяра і яйце впустив. Почервонів, очі вбік та бокаса-бокаса, поки й вишмигнув за двері. Пташниця поскаржилася голові колгоспу. Голова, слухаючи тітку, хмурився сердито.

— Годі, мабуть, панькатись, — сказав він. — Пора взятися за нього всурйоз.

На колгоспних зборах у неділю серед інших питань стояло і питання про Халяру.

Збори були на вигоні, біля школи. Чоловіки, жінки то стояли гуртами, то сиділи просто на землі; надвечірнє сонце освітлювало їх, пробиваючись червонястим промінням крізь високі тополі та сизу маслину.

Біля столу президії промовець баба Мурейчиха завзято викривала дідів-баштанників, які, мовляв, були не досить пильні на своєму посту. Де ж пак: постають ранком молитися до схід сонця, а від захід сонця уже плазує до баштана Халяра і викочує в кукурудзу, бісяка його матері, де найкраще кавуняччя.

— Безбожників треба поставити сторожити! — галасувала баба Мурейчиха.

Раптом збори заворушилися, загомоніли.

— Про вовка помовка!

— Он він, джунило, на збори йде.

Всі звернули погляди на Халяру, що наближався вигоном в оточенні своїх собак. Під поглядами колгоспників він знітився, не знав, де подіти руки, куди сховати очі від людей. Та ще ці собаки, будь вони неладні, біжать, скавучать, плутаються під ногами. Халяра не бачить, де ступити, нога за ногу зачіпляється. Злість розбирала за свою ніяковість, і так хотілося вчинити якесь нечуване зухвальство.

— Ну, давай, Василю, поговоримо, — мирно сказав голова, встаючи з-за столу. — Як це воно виходить, що всі колгоспники роблять так, а ти наверле. Бунтар ти одиночка, чи що?

Розмова була довга. Кожному хотілося повчати, напучувати, давати Халярі свої поради. Лунали і лагідні, і суворі, погрозливі голоси. Халяра стояв мовчазний і насторожений, мов їжак. Лише іноді при чиємусь особливо пекучому слові в його очах пролітав злий блиск, і Халяра огризався:

— Хи! Чи й не злякали!

— Значить, не визнаєш? — запитав наприкінці голова.

— А що мені визнавати?

Збори ухвалили: Халяру Василя, що своєю хапкуватістю завдає збитків артільному господарству і не визнає людської критики, виключити з артілі “Нова громада”.

— Ну й виключайте!

Халяра зухвало виляснув своїм довжелезним батогом, свиснув на собак.

Вийшов за посадку і пішов степом.

Обабіч дороги лежали артільні стерні. В балці видно було колгоспну отару, яку сьогодні пас уже інший вівчар, призначений бригадиром.

Василь ніби тільки тепер, аж тут у степу, зрозумів, що сталося. Раптом відчув себе зовсім дорослим. Як він міг досі так легковажно ставитися до своїх вчинків? Жив попаски, робив, що заманеться. А тепер от його виключили, вигнали, і він іде, іде сам не знає куди. Перед ним сірий курний шлях, дійде він ним до сусіднього села, до Михайлівки, а потім?

Василь обернувся і глянув на рідну артіль. Он вона видніється знайомими стайнями на горбі, біліє хатками під горою. Артільний грузовик промчав біля вітряка, Василь знає — то повернулися з ярмарку, спродавши дині, жовті запашні дині...

Вечоріє. Десь дівчата співають на Ворсклі, ланкова Марія Кальківна виводить. А він сам собі у степу, бреде кудись навмання, хльоскаючи батурою по дорожній пилюці.

Халярі стало раптом так гірко за себе, за свою долю. І щоб затамувати горе, пекучий свій жаль за покинутим, він з відчаю заспівав, заспівав на весь голос, на весь степ:

Ой, штирі-би-и-рі...
Сімсот овець ще й чоти-и-рі!..

Ішов і співав, збиваючи довгою вівчарською пугою пилюку.

Собаки, що вірно супроводжували його, зупинились і обернулись. Василь, примовкнувши, почув дрібний численний тупіт за спиною і теж обернувся.

Отара!

Зачувши знайому чабанську пісню, за ним бігла, дріботіла артільна отара. Далеко з балки поспішав новий вівчар, кривий Демид, розмахуючи ґерлиґою і щось гукаючи.

Вівці зупинились перед Халярою, збившись докупи. Кучеряве чорненьке ягня довірливо тицьнулось Халярі в долоню, за звичкою шукаючи поживи.

Халярі здушило горло. Злісно свиснувши в повітрі пугою, він випростався, поправив на голові будьонівку і швидко попрямував до села. Вівці дріботіли за ним, посхилявши голови і здіймаючи хмару куряви.

Василь дійшов до шкільної посадки і глянув крізь кущі маслини на вигін. Збори ще не закінчились. Хлопець разом з отарою рушив до них.