Усман та Марта

Олесь Гончар

— Товаришу капітан, дозвольте рапортувати!

— Рапортуй.

— Баня готов!.. Горить, кипить... Во, баня!..

І комбат, і всі присутні бачили, однак, що надто чимось схвильований хлопець, щось скоїлося з ним.

— Чого такий розпашілий прибіг, Усмане?.. Невже там із ким-небудь чарку випив?

— Ні, не випив, товаришу капітан!

— А що ж трапилось?

— Ми... ми... ми з нею поцілувались!

Оце була звістка! Комбат стояв приголомшений одвертим Усмановим признанням.

— Ну новина!.. Як же це... хто кого спокусив? Хто винуватець?

— Дим, товаришу капітан! Вогонь розводили, дим ударив із топки, нічого не видно було... Самі й незчулися... Ні я, ні вона — тільки дим!..

Бійці зареготали, стримано посміхнувся й комбат.

— Ну що ж, винуватих нема... Тільки тепер тобі треба на ній женитись, Усмане... Ти подумав про це?

— Аякже! Багато-багато подумав!

— І що ж?

— Товаришу капітан, я готов!

Бійців щиро тішила Усманова запальна гарячковість, його чистосердечні признання.

— Нарешті й наша батарея матиме невістку, — жартували бійці. — Тільки який же вас піп повінчає? Вона ж, мабуть, католичка, а ти магометанської віри... Та, крім того ж, — солдат: чи Верховна Ставка дозволить?

Одначе хлопцеві було не до жартів, йому треба було готуватися до побачення... Виявляється, Марта запросила його на вечір до себе, на хазяйську половину, і увечері він уже буде там, зостанеться з нею в дівочій її світличці!

Справа набирала серйозного повороту. Іти чи не йти Усманові увечері до Марти? Думки батарейців про це розділились. Одні вважали, що це непристойно, батьки можуть зчинити скандал, інші ж, навпаки, рішуче були за те, щоб Усман скористався запросинами і щоб ішов неодмінно, бо інакше — спасувавши — він осоромить, мовляв, усю батарею.

Усман ждав, що скаже комбат.

— Можеш іти, — сказав, подумавши, комбат, який і сам був ще порівняно молодою людиною. — Іди, але щоб чин чином було все, без усяких дурниць там, зрозумів? — суворо попередив він щасливця.

Бійці теж загомоніли, застерігаючи хлопця, даючи йому різні за ступенем мудрості поради, котрі мали озброїти кавалера перед таким важливим випробуванням:

— Дій сміливо, але без нахабства!

— Дружити — дружи, одначе кривдити не смій!

— Щоб нам потім за тебе не червоніти перед батьками... Бо ти молодий, а вона й зовсім молоденька...

Увечері Усман пішов на хазяйську половину, і вартові, походжаючи попід вікнами, були свідками його тріумфу. Бачили, як вся сім’я за добрим звичаєм щиро й шанобливо вітала Усмана в своєму колі, як сам господар, всадовивши майбутнього зятя за стіл, частував його якоюсь наливкою.

А наступного дня батарея одержала наказ рушати вперед.

Хмарний день, вороння грає в небі, вітер берези гне... Усе вже готове вирушати: мотори заведено, бійці сидять по машинах. Комбат, глянувши на годинник, ось-ось має подати команду. Одначе, видно, і йому не хочеться сполохати тих, кому зараз співчуває уся його батарея, за ким, тамуючи зітхання, стежать і присмучені батько й мати, що стоять на ґанку...

Серед двору на видноті Усман прощається з Мартою. Обоє повністю поглинуті своїм почуттям, і дарма, що за ними стежать десятки пар очей, — нікого й нічого для них, закоханих, зараз на світі не існує!

Рясні сльози градом котяться по дівочих щоках, а вона, усміхаючись, як сонце крізь дощ, все тримає хлопцеву руку в своїй руці, все надивляється на нього, на свого обранця, що стоїть перед нею, мов засліплений, мов зачарований.

Нарешті комбат обірвав ідилію:

— Усмане, пора!

І хлопець, востаннє стріпнувши дівчині руку, кинувся до машини і, підхоплений товаришами, миттю опинився в кузові. Машини набирають розгін. Марта деякий час ще біжить обіч шляху, щось гукає, махає рукою вслід, і льняні її косички безпорадно метляються в повітрі. Усман, зовсім блідий, безтямно вчепившись за борт, теж щось гукає їй у відповідь на своїй гортанній, нікому тут не зрозумілій мові... Товариші як могли заспокоювали його, одначе й самі оглядались на дівчину край шляху зі смутком розлуки, наче й вони теж прощались оце зі своїм першим коханням.

Починаючи з цього дня, Усман став ждати від Марти листа. Та хіба лише він ждав? Уся батарея ждала тепер того фронтового трикутника від своєї — хай ще й не невістки, але таки ж нареченої! Що вона напише? Як себе поведе?

І ось, коли батарея вже вела бої на землях сусідньої — Естонської — республіки, довгожданий лист нарешті прийшов, принесла польова пошта на батарею слівце від Марти! Звістка про це миттю облетіла всю вогневу. Само собою розумілося, що Усман всім прочитає листа, з усіма поділиться теплом свого далекого кохання. Та ба — трапилось непередбачене: лист було написано латиською мовою, якою ніхто з батарейців не володів.

Усманові — хоч на небо дерись: як його прочитати, до кого звернутись за допомогою? Чи до отих гнилих замінованих боліт, чи до оцих тонких білокорих берізок?

Хлопець, однак, не довго вдавався в тугу. Головне, що лист був, лист, написаний Мартиною рукою! Аркушик із школярського зошита і на ньому так старанно й загадково, рядок за рядком — лист любові до тебе. І хоч Усман не розумів з нього жодного слова, але ходив сяючий, щасливий... Не забула-таки, згадала, жде!

Носив той лист біля самого серця, добував по кілька разів на день... І смішно, й зворушливо було бачити, як стоїть він десь на узліссі між білими цівками березняка і, добувши лист, радісно “читає”, мовби ділиться своїм щастям з березами, болотами, низьким прибалтійським небом.

Так тяглося тиждень чи й два. Батарея вже стала забувати про лист, не до нього було їй у цей час: бої точились жорстокі, немало було гірких втрат. Та ось приходить наказ — батарею разом з полком перекидають на іншу ділянку фронту. Довелось переїжджати через уже визволену Ригу.

Бійці, які їхали з Усманом на однім грузовику, помітили, що, опинившись у місті, хлопець дивно занепокоївся, кидається від борту до борту, когось жадібно шукає в натовпі збудженим поглядом.

— Що з тобою, Усмане?

— Стоп! — раптом забарабанив він у кабіну, де сидів комбат. — Один секунд! Товаришу капітан! Секунд, один секунд!

Капітан озирнувся і побачив крізь скло вкрай збентежене, зблідле обличчя ординарця.

— Що тобі?

— Марта! Марта! — заволав хлопець, показуючи рукою в людське юрмище.

Думали, що й справді він десь угледів у натовпі Марту, і, хоч як поспішно проходила батарея містом, комбат вважав за можливе вділити “один секунд” для Усманових сердечних справ.

Зупинились, і Усман, вилетівши з кузова, стрімголов кинувся в натовп на тротуар. Перехожі стали озиратися. Перед Усманом саме проходив солідний громадянин у шубі, з двома дамами попід руки.

— Стій! — владно зупинив його Усман і, швидко добувши з нагрудної кишені лист, простяг незнайомому: — Читай!

— Даруйте, але...

— Читай, читай, без розмов!

Довкола них незабаром зібрався натовп, — бійці змішалися з перехожими.

— Коли просять, то чому ж: читайте, — підохочував натовп.

Громадянин у шубі знизав плечима, поправив на носі масивні окуляри і став голосно, як відозву, читати інтимне дівоче послання, тут же перекладаючи його для Усмана.

Лист був як лист. Дівчина присягалася у своїй вірності, писала, що образ Усмана весь час стоїть перед нею, сниться їй ночами... Одне слово, все було так, як буває в листах палко, по-школярськи закоханих дівчат.

Засліпленими від щастя очима дивився Усман на громадянина в шубі, і, видно, солодкою музикою, весняним співом солов’я здавалось зараз йому це пісне монотонне читання. Доки читалось, ніхто не дозволив собі безтактного жарту, в серйозній задумі слухала батарея, слухав і цивільний люд, душею збагнувши, видно, всю важливість цих, хай трохи й наївних, дівочих звірянь. І хоч на обрії ще стугоніли артилерійські гули, нікого не здивувало, що бойова батарея, зупинившись серед вулиці, схвильовано слухає лист закоханої дівчини, забувши на мить про війну з її залізними законами, поставивши в цей момент над їхньою суворістю трепетно-ніжну чистоту цього юного кохання.

Кілька хвилин, затрачених тут, батарея потім надолужила на марші. Але скільки було розмов, скільки радості для Усмана... Згодом, коли ми йшли вже Польщею, Усман одержав від Марти другого листа. Цього вже було написано російською мовою: дівчина вчилась!

...У боях на Віслі мене було поранено, і я назавжди змушений був розлучитися зі своїми батарейцями.

З плином часу загубились для мене сліди Усмана і Марти. Не знаю, де зараз вони, ці двоє наших закоханих, де зустрічають вічно молоду оцю провесінь... Але думаючи про них, я чомусь певен, що вони разом, у парі, і що обоє вони — щасливі!