Весна за Моравою

Олесь Гончар

Новий артналіт знову поклав їх. Гуменний рахував глухі постріли ворожої батареї і по цьому знав, скільки має бути вибухів. Але, мабуть, на цей раз не все він почув у суцільному гуркоті. Бо тільки схопився з багна і розкрив рота, щоб дати команду рушати, як несподіваний бурун полум’я і грому затопив перед ним увесь світ. Його ніби вдарило якоюсь каменюкою в груди і повалило горілиць. Коли дим розплився, він побачив над собою синю яснину недосяжного неба і обсмалене, розщеплене верхів’я дерева. Воно ще димилось. “А мене, мабуть, гілкою повалило”, — спокійно подумав Гуменний, пробуючи встати. І цієї миті відчув, як щось тепле й неболюче розпливається в нього на грудях. Глянув на фуфайку, побачив вискублену вату і обмацав дірочку. Вона була невелика.

“Дрібний осколок”, — подумав старшина, заспокоюючись. На спині не вийшов, бо під ранцем не чути було крові.

В цей момент крізь гарячу пальбу стрільців і кулеметні черги Гуменний знову почув залп батареї. “Рідна, невтомна!..”

Він одразу став на ноги. Скільки в них ще залишається снарядів? Старшина уже збився з ліку.

В грудях шпигало за кожним подихом. Старшина оглянувся на людей, яких він вів, намагаючись відгадати по виразу їхніх облич, чи бачили вони, що його поранило. А обличчя ті були перепуджені й замкнуті, як і раніше. Видно, вони нічого не помітили, і це чомусь заспокоїло старшину.

— Марш! — скомандував він, рушаючи.

Якимось дитячим первісним жестом послав руку в пазуху, намацав гарячу пульсуючу ранку і міцно затиснув її, щоб не сходити кров’ю. Йому здавалося, що вдихнуте повітря за кожним разом видихається прямо на грудях крізь пальці.

Перев’язувати було нічим і ніколи. Та й хто зробив би це тут? Він не хотів, щоб іноземці бачили його ранку. “Що, якби мене вбило?” — раптом подумав Гуменний, і жах охопив його. Адже всі вони, напевне, кинули б снаряди і повернулися назад. Бо ж тільки він знає шлях до переднього краю. А передова гримить і гримить. Він уявляє, як комбат стоїть навколішки перед самим насипом і командує, ніби суворо молиться комусь: “Вогонь! Вогонь!” Він командує, знаючи, що снаряди будуть, і всі обслуги знають, що будуть... “А якби вбило?”

Гуменний оглядається, і йому здається, що носії йдуть, швидше. Він не помічає, що, навпаки, це він сам іде повільніше. Ранець дедалі важчає. “Намок, — думає старшина, — снаряди намокли”, — і одразу ж сам помічає, що верзеться йому нісенітниця: хіба снаряди можуть намокнути? Йому хочеться пити. Скинув кашкета, зачерпнув на ходу в себе з-під ніг води, сивої, як дим, і випив усю. Надів мокрий, кашкет, голові стало гарно, свіжо, а все навколо сивіло й сивіло, як дим.

Навіть чиста голубінь неба стала сивою. Оглянувся. Чорнобородий вчитель іде зовсім близько. Ніби бреде крізь тремтливий густий туман. Чого він спішить? І чого він так дивно дивиться на Гуменного? Дивиться не кліпаючи, прямо, і очі в нього великі, круглі, ніби вони вставні.

Ось він, здається, скаже старшині: “Дьорше!” — і зарегоче в вічі.

Гуменний рахує, чи всі йдуть, чи ніхто не шугнув у ліс. Всі. Йдуть і уважно дивляться на нього. І не так ніби крекчуть, і не так полохаються, коли десь падає важка міна в тріскучих деревах. Невже вони бачили, що його поранило? І чекають, поки ослабне. Тоді вони кинуть все, розбіжаться по лісу, повернуться до своїх лігвищ. А вороги захоплять дамбу, і переб’ють біля змовклих, ще теплих гармат його батарейців, і, розсипавшись по цих лісах-дебрях, потоплять батальйон у Мораві.

“Хоч плазом, а лізтиму, — думає старшина, обмацуючи пістолет. — Тільки б вистачило крові, щоб не знепритомніти”.

Він оглядається знову, важко дихаючи. Ідуть усі. Довгоелесий у штанях-трубах... Веселий “катеринославець”... А вчитель просто наступає Гуменному на п’яти. Він уже не так пріє і сопе, ніби йому цей похід не відбирає сили, а навпаки, поступово додає їх.

Старшина майже не почуває болю. Йому тільки дедалі важче дихати, і він хапає повітря, ніби позіхає. Ніяк не може напитися так, щоб загасити спрагу. Вода горнеться до самих колін, нахилитись би до неї, проте він уже боїться нахилитись, щоб не впасти... Бреде, змучений, палений спрагою, і хоч навколо вода, і так вона вабить, спокушає, але він відгонить спокусу геть. Не дивиться на неї, а тільки чує, як вона хлюпає внизу.

Він міцно затискував рану, проте кров, гаряча й липка, розтікалася вже попід пахви, по животу, просочувалась попід ременем до холош. Дедалі важче було підіймати ноги. “Може, це вже в холошах повно крові, що вони такі важкі?..” Підводного переплутаного корінняччя стало дуже густо, хоча він тут легко, залюбки йшов, повертаючись вдосвіта з передової. Який тоді ліс стояв дзвінкий та веселий, по пояс у воді!

Тихо, сонячно і мляво, а дерева гойдаються від верхів’я до самої води, стрибають, мов на якомусь фантастичному екрані. Чи, може, це тільки їхні відображення ходять, гойдаються в воді, зламаній брижами? Хочеться сісти, зануритись у воду по саму шию — пити і спати, спати і пити.

Все навкруги туманіє, розмлявилось, ніби пригнічене важкою літньою спекою.

А батарея била вже зовсім близько, десь он за тими деревами. Де вони дістають снаряди? Гуменний уже нарахував більше пострілів, ніж було снарядів на вогневій. Дивна річ. Чи він лічить уже й постріли противника та все складає докупи?

На глибокому зачерпнув рукою води. П’ючи, він бачив, як “пан професор” обернувся і щось сказав мадярам. Гуменний краєм ока стежить за вчителем, за його блискучою голеною потилицею. Знову “демократія”, знову “цивілізація”. Що він їм натуркує? Чи не намовляє часом кинути геть снаряди та вертати за Мораву?

— Давай! — хрипить старшина, оглядаючись на них з підозрою. — Давай!

Він блідий, уже змучений до краю: видно, втратив багато крові. Мокрі пасма чуба безладно звисають на очі, і він з натугою підіймає руку, щоб відкинути їх.

Батарея б’є і б’є, кличе його, мов жива: швидше, швидше, старшинко, бо мені тяжко.

Ідуть.

А вчитель знову щось говорить за спиною до своїх. Гудуть, гомонять і кивають вусами. Старшина обертається і бачить, як насувається прямо на нього учителева борода, насувається “катеринославський” дідок і той довготелесий здоровило в штанях-трубах. Що вони хочуть робити?

“Катеринославець”, розмахуючи своєю череп’яною люлькою, починає до нього мову. Він каже, що “пан професор” пояснив їм усе. Вони знають, чому “тувариш старшина” тримає руку в пазусі!.. Адже за ним по воді весь час лишається кров. Вчитель каже, що це для них ганебно, щоб руський юнак ішов з шрапнеллю в грудях, лишаючи за собою криваву стрічку, а вони б не допомогли йому. Не можуть вони спокійно дивитися, як мучиться він, як оце, може, їхня свобода розцвітається по воді юнаковою кров’ю... Іген!¹

Отже, вони заберуть зараз снаряди у “тувариша старшини” і нестимуть самі. А він хай вказує дорогу.

Старшина дивиться на носіїв і тримається зусиллям самої волі, щоб не схитнутись на ногах. Його вражає, що обличчя, які напливають зараз на нього, ніби крізь мряковиту млу, — не похмурі й не злі, а якось по-справжньому, по-людському добрі.

Розстебнули ранець у Гуменного на спині і розібрали снаряди.

Двоє взяли Гуменного попідруки. Знову рушили. Не було на світі нічого, крім водяної дороги, що світилась попереду. Він бачив її між деревами, бачив, задихаючись у гарячій млі.

— Сюди, — говорив час від часу. — Сюди...

Дерева ніби стискували його з обох боків.

Невдовзі з’явилася дамба.

По дамбі чорніли окопи, сушилися розстелені на сонці сірі шинелі, перекликались бійці, визираючи з окопів то тут, то там.

Внизу, під дамбою, стояли батальйонні міномети і “сорокап’ятки”. Коли мадяри, ведучи під руки Гуменного, вийшли з-поміж дерев до батареї, хтось із бійців гукнув:

— Гляньте: старшина!.. І цивільні!

Дідок відповів:

— Нем цивіль.

— Санзай! Фельдшера! — окликнув свого ординарця командир батареї, відразу зрозумівши, в чім річ. — Фельдшера миттю! — А до мадярів привітався: — Здрастуйте!

Замість привітання вони відповіли різноголосим хором:

— Спасіба!

Без звички вони ще плутали слова подяки та привітання і часом вживали одне замість другого.

— За що вони дякують? — здивовано запитав командир батареї. І, обвівши поглядом своїх бійців, ще раз повторив: — За що “спасіба”?

Знесиленого старшину товариші посадовили на землю, мовчки почали роздягати. Він витяг з пазухи руку, судорожно затиснуту в кулак.

Кулак весь обкипів кров’ю.