Зірниці

Олесь Гончар

Вутанька цієї ночі була біля моря, — вона працювала в риболовецькій бригаді, — і про те, що скоїлось дома, нічого не знала. Уже вранці, коли бігла додому поратись по господарству, зненацька побачила на своєму причілку чорні плями ганьби: уночі хтось вимазав їй хату дьогтем.

Серце наче обірвалось. Хто б це? І за що?

Недовго думаючи, взяла ніж, засукала рукава і заходилася вишкрібати дьоготь ножем.

Сусідки визирали з-за вуглів, голосно співчували:

— І звідки на тебе, Вутанько, така напасть?

— Ха! — з удаваною веселістю відповідала Вутанька. — Значить, ще не вилиняли мої брови, ще побивається за ними чиєсь дурне серце...

І далі шкрябала причілок, наспівуючи.

Тим часом її товариші-рибалки сиділи на березі довкола казана, ласуючи свіжою ранковою юшкою. Вони не забули й про Вутаньку, відсипали юшки і на її долю.

Розмова точилася навколо незвичайної нічної події, чутка про яку вже докотилася до рибальських куренів. Хата в дьогті — це ж яке на людину тавро...

Бригада близько прийняла до серця Вутаньчине лихо. Давно такого не траплялося в селі. Назавжди, здавалось, відмер оцей допотопний брутальний звичай. І раптом знову... Наче встала з небуття старорежимна п’яна парубота, пройшла вночі вулицями приморської артілі “Червона Україна” і, жорстоко розважаючись, наслідила, наквацювала...

Обурення рибалок було тим більшим, бо Вутанька — за загальною думкою — нічим не заслужила такої наруги. Те, що вона все літо ночує на березі, в рибальському курені, ще не дає права комусь її ображати.

— І хто б це був, по-вашому, хлопці? — бився в догадках бригадир. — Кого б можна запідозрити?

Літні рибалки вголос перебирали своїх односельців, переважно молодих, відчайдушних хлопців, і — дивна річ — жоден з них якось не підходив під таку статтю. Той має освіту за десять класів, той щойно з курсів повернувся, той — комсомольський активіст і взагалі совісний хлопець... Важко було уявити будь-кого з них під хатою Вутаньки Гуслистої з дігтярним квачем у руці.

А тим часом сталося: хтось уночі таки проявив себе!

— Коли хочете знати, то це й нашу з вами честь зачіпає, — запально говорив бригадир. — Не тільки на Вутаньку, на всю нашу бригаду тінь лягла...

— А за що?

Незабаром до куренів на запах смачної юшки потяглися кадрові любителі цього їства. Спочатку примандрував дід-сторож, маючи, як завжди, ложку при собі, потім з’явився і сам голова артілі Конон Макарович Штепа.

Голова був явно занепокоєний тим, що сталося.

— Тепер роздзвонять по всьому берегу, — бідкався він, всідаючись біля казана. — Там порядочки, скажуть... У них вночі критику дьогтем наводять! Хто б це, по-вашому?

— Сном-духом не знаємо, — виправдувався бригадир. — Самі ламаємо голову: хто б міг?

— Те, що Вустина весела і танцюриста, ще не факт, що в гречку скаче, — говорив Конон Макарович, роздратовано присьорбуючи. — Ні, ти попробуй до неї всерйоз підсокиритись, то вона тобі навідлі покаже свій принцип: шапку загубиш, мемелем вилетиш за поріг.

— Ви так ніби досвідом ділитесь, — засміявся кремезний таранкуватий рибалка Андрій Мох. — Чи не заникували самі, Кононе Макаровичу?