Маша з Верховини

Олесь Гончар

Жінка не вгамовувалась. Розмахуючи ганчір’ям, усе картала тих, що зазіхають на чужих чоловіків, замість того, щоб шукати собі телепнів нежонатих.

— Ідіть собі геть! Нема вам чого тут підглядати! — долітало все лютіше з брандвахти.

— Ходім, ходім, — Стефа, палаючи з сорому, вже шарпала Машу за руку. — Хочеться тобі слухати цю скандалістку. Хай вона щезне, ротата!

Так і відступили в гущавінь, супроводжувані її лементом, який усе ще лунав над брандвахтою.

Туча швидко насувалася, і їм довелося поспішати. Вже коли наближались до табору, Маша раптом промовила, наче подумала вголос:

— І оце він на все життя до неї прикутий... Такий орел! Навіщо воно так, Стефо?

Дома намети аж гули од вітру: їх тіпало, шарпало, зриваючи з місця.

Робітники, збившись під навісом біля буфету, дивились на бурю, що йшла над плавнями, та слухали свого юного гармоніста Стася — він недавно придбав собі гармонь і тепер не випускав її з рук. Весь вільний час він цигикав і цигикав, виграючи одне, а наспівуючи зовсім інше:

Ще два рочки ту полегінюю,
Потім на венгерці я ся оженю.

Веселився безжурно люд, чути було пісню і жарт, одна тільки Маша весь вечір стояла осторонь, аж під крайнім стовпом навісу, не беручи цього разу участі в веселощах. Усе наче ждала когось. Вже й розходячись по наметах, робітники бачили біля стовпа її високу, сумовито похилену постать.

Усю ніч вітер бив, виляскував брезентом наметів, усю ніч гнав хмари по небу, а дощу так і не нагнало. Тільки курява розпорошених польових ґрунтів піднялась у повітрі така, що й наступного дня стояла над степом, над плавнями.

Пилюка скрипіла Шелюженкові на зубах, коли він у завіях куряви примчав мотоциклом до переправи і взявся за трос, щоб допомогти поронникові гнати порон на той бік. Сталевий, у колючках обірваних струн трос боляче врізавсь Шелюженкові в руки, проте він тягнув і тягнув, аж в очах темніло від напруги, бо щось тривожне підганяло його, веліло швидше добутись на той бік. Там Маша, там десь вона жде його, жде! Звідти всі ці дні блищали йому її очі, оті збуджені, нічні. Блиск її очей уночі — не міг він його забути в поїздці, це стало найкращим, що бачив він будь-коли в житті.

З твердим вирішенням, з невідступним наміром їхав сьогодні Шелюженко на урочище: на цей раз зустрінеться з Машею, щоб більше вже з нею не розлучатись. Вирішення прийшло якось само собою під час поїздки, під час розлуки, коли він так багато передумав про Машу і ще гостріше відчув те щастя, яке вона йому принесла.

Уже збираючись повертатись додому, Шелюженко випадково зустрів на новобудові свого давнього друга-льотчика, який ще по авіамістечку добре знав теперішню Шелюженкову дружину і був щиро здивований, що Шелюженко досі з нею не порвав.

— Я був певен, що ти давно скинув із себе цей баласт! — вигукнув товариш, співчуваючи Шелюженкові. — Нестерпна ж людина!

Вони довго розмовляли про це, і підтримка з боку товариша ще більше упевнила Шелюженка в його вирішенні: друзі його розуміють, друзі теж підтримують його почуття! Отже, так, і тільки так!

Уже коли порон пристав до берега і Шелюженко взявся викочувати мотоцикл, помітив раптом, що руки його в липучій крові, обранені, порізані тросом.

— Стривайте, — кинувся поронник кудись понад берегом. — Подорожника треба прикласти.

Але він не став ждати. Все та ж і радісна, і чомусь тривожна нетерплячка змушувала його квапитись, гнала вперед. Маша гарячим своїм поглядом протинала відстань і кликала, кликала...

Мотоцикл підстрибуючи мчав по розбитій дорозі, що вела на 18-й квадрат. Чи ті це плавні? До невпізнання все змінилося за час його відсутності. Поруби поширшали, ліс відступив десь у закутку, в порубаних просвітах стало видно Дніпро, потойбічні гори, далеке місто, а по цей бік, на піщаній косі, стало видно хатину бакенщика з червоними конусами сигнальних знаків, розвішаних біля неї, а там он ген-ген забіліла на узліссі хатина лісника, що досі, як гніздо, ховалася в гущавині, а тепер раптом опинилася на белебні. Сюди й туди йдуть трактори, лісовози, заблищало знайоме озеро, тільки дими чомусь не димлять на узліссі. Чому вони не димлять?

Не видно вогнищ, немає плавнів, але, як виявилось... не було й Маші!

— Шукай вітра в полі, — з якоюсь винуватістю промовив зустрінутий на узліссі Писанка. — Ще вчора була, а сьогодні... Порожня постіль зосталась у наметі після неї та Стефи.

— Де ж вона може бути? — запитав поблідлий Шелюженко, наближаючись до Писанки.

Майстер розвів руками: хто його зна. Може, ще сидить оце з своєю Стефою на станції без квитка, бо вирвалась ні з чим, навіть касира не захотіла ждати. А може, в Каховку подалась? Стефа якось нібито призналась дівчатам, що хотіли б вони з Машею вивчитись працювати на отому високому, що як журавель, на екскаваторі тобто. “Ми ж верховинки, то любим високе”, — жартома казала вона в наметі.

Шелюженко повернувся до мотоцикла, важко поклав свої в зашерхлій крові руки на кермо. Заведений мотор ревнув, ніби хотів розірватись. За хвилину за мотоциклом лише курява звихрилась: помчав до станції.

Станція — це вже в степу, на узвишші, і курява мела тут ще більша. У запилюженому скверику під акаціями, що аж дзвеніли на вітрі своїм жерстяним листям, куняли на клунках якісь жінки, і Шелюженко кинувся до них. Вони злякано відсахувались, коли він заглядав їм в обличчя. Не було Маші в скверику, не було й на пероні. За відкритим семафором зникав хвіст товарняка.

У кімнаті буфету, куди забіг з перону Шелюженко, сидів, схилившись над кухлем пива, один-однісінький пасажир: лісник Кушугум.

Шелюженко від порога кинувся до нього з запитанням, чи не бачив він тут двох пасажирів, плавневих дівчат.

— Що — втекла? — лісник глумливо повів кущуватою бровою. — Втримати не зумів? Погано, значить, тримав. Чи, може, це тобі, як ото баби наші кажуть, за гріх?

— За який?

— Ще й за який. Такий ліс під ніж пустити. Півтораста тисяч гектарів лісу виплюндрувати в наш час. Чи це тобі що? Кушугум насаджував, беріг, за стільки літ жодного лісопорушення не мав, а тепер самі ви та ваші інженери таке лісопорушення вчинили. Нових машин, кущорізів нагнали, всі топольки мої, що позаторік насаджував, зараз, як косарками, косять. А я ось поїду і доб’юсь, усім розкажу, як ви тут хазяйнуєте, — в голосі його почулась погроза.

З тяжким серцем залишив Шелюженко приміщення станції, сів на мотоцикл. Далеко внизу, у величезній, як море, западині, лиснілися плавні, скупо освітлені сонцем з затьмареного, по-серпневому заюженого неба. Юга сухою хмарою над краєм куриться та чорні шуліки шугають в повітрі.

Маша. Де ж її тепер шукати? На яких квадратах, під якими зорями?

З’явилася, щоб збурунити його душу, сколихнути життя і знов залишити його віч-на-віч з окутаними курявою плавнями, віч-на-віч з важкою брандвахтою, що стоїть десь отам, ланцюгом заякорена на тихій плавневій річці Бузулук.

Вода, вода, вода!

До найдальших степових балок наповнився нею весь плавневий край. Там, де були річки, переправи, де шуміли правічними вербами урочища Вовчиха, Темне, Скарбне, всюди тепер розлилося молоде степове море, бушуючи на вітрах, викидаючи під час штормів на берег величезне корчомаччя неліквідних верб. Море і море — мільйони кубометрів прісної води! Лише подекуди — нагадуванням про світ відгримілий, недавній — стирчать із води кущі, потемнілі залишки плавнів, яких тоді, видно, не встигли дорубати й спалити.

З ранньої весни й до глибокої осені йдуть серед просторів нового моря каравани суден з рудою, зерном, камінням з дніпровських кар’єрів.

Другу навігацію на буксирі “Відважний” ходить помічником капітана Шелюженко, водить по нових судохідних трасах баржі-рудовози. Навіть у темну осінню ніч, коли крута, піднята степовими вітрами хвиля запліскує аж на палубу, не шкодує він, що обрав собі цей нелегкий фах. Стоячи на містку і стежачи за вогниками бакенів у розбурханому нічному мороці, згадує, як будувалось тут море, як горіли плавні й надвечірніми димами затягувало ділянки порубів, урочища, озера.

Давно вже розформовано “Ліспромгосп”, десь на інші розробки подався з лісорубами Писанка, а Маша... Маша-венгерка, де вона? Пройшла стороною, промайнула зірницею мовби лиш для того, щоб освітити йому його власне життя й, кликнувши до іншого, назавжди звільнити його від кайданів брандвахти.

Живе Шелюженко тепер з батьками, разом з ними виховує сина — влітку вже бере його з собою в рейси.

Траса його лежить через знайомі урочища, де палали колись розкладені Машею багаття. Щем та журба обранюють серце, коли проходить тут, по знайомих місцях, що їх ледве не торкаються днищами його важкі баржі-рудовози. “Верховинка, вона любить високе...” Минають роки, а Шелюженко все не може забути про неї, все не втрачає надії зустріти її.

Крізь штормовий вітер йому немовби вчувається її голос десь із глибини затоплених плавнів, з просторів підводних урочищ. Десь там, у глибинах, як і в його власному серці, продовжують жити і маревні місячні ночі, і теплі озера, і щедрі високі вогнища, що вона їх розкладала в надвечірній час.