Літньої ночі

Олесь Гончар

Пізньої години мчить нічними полями авто. Далеко на обрії зрідка погуркує грім, звиваються блискавиці, охоплюючи хмари тремтливим голубуватим світлом. У повітрі чується паркість, запах близької грози.

Машина була з тих, що вдень вражають колгоспну дітвору своїм зовнішнім блиском і білими кругами в колесах. Проносячись селами, вона здіймає куряви більше, ніж інші машини, і діти довго біжать за нею, захлинаючись пилюкою, очманіло вигукуючи:

— ЗІМ! ЗІМ! ЗІМ!

У цей день машина була вся закіптюжена. На скаженій швидкості пролітала селами, прошмигувала мимо польових таборів, майже ніде не зупиняючись. Лише надвечір зупинилася в рибартілі й простояла там під вербами в холодку до самих сутінків. Зацікавлені колгоспники здалеку бачили, як шофер доливав у радіатор води, а рибалки розкладали на березі вогнище.

Зараз у машині, розрахованій на сімох пасажирів, сиділо всього троє: шофер за кермом, праворуч нього — обважнілий мужчина, що, видно, куняв, а за спиною в них у темряві причаївся ще хтось третій. Цей останній подавав ознаки життя лише тоді, коли його окликали.

Обважнілий, безперечно, куняв. Це видно було по тому, як опали його плечі, як низько сидить на лобі напіввійськовий білий картуз, і по тому, який байдужий він до всього навколишнього: до своїх супутників, до численної комашні, що мерехтить, наче віхола, у світлі фар і, б’ючись, заліплює скло, до степових пташок, що, сполохані машиною, раз у раз свічками йдуть вгору, у височінь.

Бокове скло біля шофера спущено, і чути, як свистить розітнуте машиною польове повітря.

У самій машині панує тиша. Всі дверцята причинені щільно, не бряжчать, мотор працює рівно — ніякого стороннього звуку. Лише час від часу звичну тишу зненацька порушує дивний свист, короткий, переривчастий (зовсім не схожий ні на свистіння вітру за склом, ні на писк якої-небудь пташини, нагло піднятої з трави). Часом навіть той, що куняв, різко прокидався, намагаючись второпати, в чім річ.

— Жухарєв, це ти свистиш?

З глибини машини шанобливо відгукувалось:

— Пробачте, Іване Петровичу... Це не я.

Зітхнувши, обважнілий ще нижче насував на лоб картуз і знову схиляв голову, ніби в глибокій задумі. Загойданий ресорами, він швидко заспокоювався.

Однак минала хвилина-друга, і повторювалось те ж саме: знайоме посвистування якимось чином знов оживало, близьке, набридливе, дратуюче. Іван Петрович, прокинувшись, круто повертав голову назад:

— Перестанеш ти, нарешті, свистіти, Жухарєв? Ти що — навмисне вирішив нерви з мене мотати?

— Клянусь честю, Іване Петровичу! — винувато, з підлеглою задушевністю долинало з темноти. — Я навіть малим цього уникав, а тим паче зараз, при обов’язках...

Здається, повіривши в невинність одного, Іван Петрович покосився на другого — на шофера, густо обдавши його коньячним духом:

— Чи це, може, ти?

— Що — я?

— Свистиш... ти?

— До вашого відома, Іване Петровичу, — ображено буркнув водій, — я за баранкою ніколи не свищу. І спиртного в рот не беру.

— Це що — натяк? — промовив Іван Петрович. — Ну, ну, давай критикуй, це я люблю... Але ж усе-таки дивно: і ти — ні, і Жухарєв — ні... Тим часом я ж явно чув свист. Отут, біля самого вуха, посвистувало... Не коник же польовий, не цикада. Наче міліціонер підкрався і потихеньку: сьрр... сьрр... сьрр... Невже ви не чули?

Жухарєв на цей раз промовчав, а водій, посміхнувшись, відповів за обох:

— Чому ж не чули? Чули.

— То що ж це, по-твоєму? Святий дух? — пожвавів Іван Петрович. — Чи й справді, може, таки міліціонер, як ангел-хранитель, на самім плечі мені всівся?

— Який там міліціонер... Ваш власний сигнал.