Ода тій хаті, що в снігах

Олесь Гончар

До людини, якій завдячуєш життям, в душі назавжди залишиться почуття особливе. Принаймні відтоді при випадкових і нечастих зустрічах з дядьком Іваном я ще звіддалеки почував бажання підбігти до нього, привітатись, зовнішня його суворість вже не була для мене суворістю, щораз мався перед ним так, ніби після пережитого він мені доводився родичем, чи що. Та й він мене відтоді чимось виділяв, виокремлював з-поміж інших підлітків, мабуть, і я для нього став не байдужим.

При зустрічах, бувало, на подив лагідно запитає мене що-небудь, скажімо:

— Ну, як?

І я червоніючи відповідав без зайвого:

— Та нічого...

Хоч я певен, що під час зустрічі обом нам думалось про те ж саме: про тяжку пригоду серед хуртовини в нічному степу. Дядько Іван, одначе, ніколи не нагадував про той прикрий для мене випадок, мабуть, щоб не вразити мого самолюбства. Пізніше я не раз думатиму вдячливо про цю його вроджену делікатність.

Потім настав той важкий для Тернівщини рік. Був я тоді, після голодної весни, вже трудовлаштований у райцентрі, де ми з товаришем після роботи мали чи не єдину розвагу — ходити надвечір на полустанок, щоб провести очима поїзд, котрий раз на добу зупинявся в нас на дві-три хвилини, аби потім далі мчати за своїм незмінним, ніби вічним розкладом. Скине мішки з поштою, постоїть належні свої хвилини і знову рушає, стукотить по рейках, вилискуючи вікнами вагонів, полишаючи мені й товаришеві щемливе якесь почуття...

Та ось одного осіннього дня, коли вже рано сутеніло і вітер гнав уподовж колій мокре листя станційних осокорів, перед прибуттям поїзда зустрівся нам край перону самотній зсутулений пасажир із клунком через плече. Я ледве впізнав у ньому дядька Масича Івана, так він постарів, усохся, сама шкіра та кістки, як після тяжкої, виснажливої хвороби. Виявляється, він жде проходящого, зібрався оце їхати на Донбас до старшого сина.

— Дмитро там влаштувався на шахті, братів забрав під час голоду та й мене кличе, — пояснював він мені чомусь напівпошепки. — Зобиджено нас, Сашко, так тяжко зобиджено...

Душа в мене краялася від бажання йому допомогти, — але чим, як?

Підійшов поїзд, і дядько Іван на диво жваво розігнався до найближчого з вагонів, але дорогу йому перегородив пикатий провідник, що стояв на східцях.

— Куди лізеш? Тут повно.

— Та я... та мені...

Дядько Іван заговорив до провідника незвично благально, аж запобігливо, такого тону я раніше ніколи від нього не чув. Ми з товаришем теж пробували усовістити провідника: як вам не соромно, мовляв, казати неправду, адже ж у вікна видно, що у вас місця є... Та наше втручання ще більше розлютило вагонного цербера, і коли дядько Іван потягнувся був, щоб вхопитися за приступку, то провідник грубо відштовхнув його ногою в груди.

Не ставши сперечатись, дядько Масич кинувся мерщій до сусіднього вагона, але й там провідниця його не пустила, відвернулась, стала до нього спиною, і він зі своїм клунком подавсь уподовж вагонів далі. Ми з товаришем теж бігли поруч нього, розлючені на власне безсилля, не знаючи, в який спосіб людині допомогти.

Поїзд тим часом, зі скреготом смикнувшись, уже тихо зрушувався з місця, аж мене острах пронизав, що дядькові Іванові так і не вдасться сісти. Але в одному з вагонів, на щастя, знайшлася добра душа, йому дозволено було вхопитись за поручень і стати на східці. Тільки тоді мені полегшало, коли я побачив дядька Івана в дверях вагона, випростаного вже, з просвітлілим обличчям. Щось він догукнув нам на прощання і дивився бентежно, адже й сам не знав, чи випаде йому коли повернутися в ці рідні, такі немилосердні до нього краї.

Одначе незадовго до війни він все ж повернувся на свою Масичівщину. Від усього хутірця, що колись ховався хатами у степовім приярку, власне, й уціліла якимось чудом одна Масичева хата, хоча вона й стояла якраз на видноті ближче до шляху, біліючи на згірку на весь степ. Справді дивно було, що час її пощадив, не поруйнував, що житейські бурі її не торкнулися: вікон ніхто не повидирав, і сволок усередині під стелею зберігся, на якому було випалено давньою в’яззю ім’я того першого січовика, що від нього пішов рід усіх інших Масичів, аж до цього дядька Івана з синами. Коли господар з’явився додому, ця пустка знов ожила, забіліла причілком і з півночі була тепер підперта сохами. Облаштувався та й жив собі. Щоправда, жоден із його хлопців так сюди й не повернувся — старший поліг на фінській, другий прикипів на Донбасі, третій ще десь зачепився, зоставивши батька самого сторожувати дідівщину біля цього битого шляху. Самітником жив тепер зістарений дядько Іван у своїй обвіяній степовими вітрами хаті, а працювати він влаштувався дорожником — в його обов’язки входило підтримувати в належному стані чималий відтинок грейдерної ґрунтівки — нової дороги, що пролягала тепер майже попід його вікнами. І коли я, вже бувши студентом, опинявся в Тернівщині, то найчастіше заставав його з косою край дороги, де він обкошував узбіччя, а про себе казав із самоповагою:

— Я тепер від шляхвідцілу.

А потім настали найстрашніші часи. Люті окупаційні зими впали на цей край. Крізь бурі та завірюхи без кінця тягнувся грейдерним шляхом різний безпритульний люд, що його тоді було так багато, — рухалися впряжені в санчата заводські люди із міст, сподіваючись виміняти в глибинних селах які-небудь харчі за мило та саморобні запальнички, пробиралися до лінії фронту втеклі з концтаборів військовополонені, мандрували під виглядом старців якісь невідомі, що пізніше серед них виявляться досвідчені люди підпілля та партизанські зв’язківці...

Йдучи тяжким страдницьким своїм шляхом, люди ще здалеку питали:

— А чи далеко та дідова хата, що людей прихищає?

І йшлося то якраз про Масичеву хату.

І хоч по селах окупаційною владою було якнайсуворіше наказано ночувальників без дозволу старости й на поріг не пускати, однак ці розпорядження ніби й не стосувались дядька Івана.

Всупереч заборонам, хата його й далі була пристановищем для змучених людей, знов і знов, коли тільки зайде ніч, у Масичевій оселі покотом вкладаються на долівці якісь обшарпані, мов старці, перехожі.

Німецькі посіпаки знали, що Масич нехтує їхніми заборонами, пускає подорожніх ночувати, не раз тягали його до управи, насідалися з грозьбою:

— Ой, діду, дограєтесь! Знову ночувальників була повна хата?

— А де ж людям подітись? — дивився він. — Чи з дітьми на шляху замерзати?

— Хай замерзають, — була відповідь.

Та дядько Масич був про це іншої думки, бо хоч за кілька днів знов його покликали в управу, одного разу навіть бито було старого і в кутузці тримано дві доби для острашки, однак вдачі його це не змінило. Опинившись вдома, він і далі правив своєї, давав, як і раніше, притулок нічним подорожнім. Нікого з них ні про що не допитувавсь, звідки та хто. Коли постукає людина у вікно, встає дядько Іван з лежанки, безбоязно відчиняє двері, мовчки впускає одного чи й кількох подорожніх, буває, що й з дітьми, а потім теж мовчки вносить оберемок соломи, стелить на долівку — оце вам перина.

Не знати чому, але навіть на фронті, в найскрутніші часи, не раз поставав мені перед очима образ дядька Івана Масича — людини, котра так просто й природно робила добро, робила за потребою душі, не ждучи за це ніякої віддяки. Він, мабуть, був би навіть здивований, якби його послуги людям, ці звичайні для нього речі, хтось поставив йому в заслугу.

Коли я після війни опинився в рідних краях, Івана Масича серед живих уже не застав. Розповідали, що перед самим визволенням поліція вдерлася вночі до його хати, забрала обшарпаних дідових ночувальників, забрала і його самого. Пішов по допитах, по смердючих районних підвалах, звідки він так і не повернувся.

Здавалось би, після цього зникне Масичева хата з пам’яті людської. Однак виявилось, що не забуто її, що якісь наші льотчики, котрим після того, як було їх підбито, дядько Іван дав у себе притулок, нанесли його хату навіть на своїй карті, позначивши її як важливий об’єкт. І невідомо, чи ті самі льотчики, чи вже їхні товариші в перші ж дні визволення з’явились у небі над дідовою хатою, зробили в повітрі коло пошани і консервів старому скинули у цупкому лендлізному лантусі, а відлітаючи, ще й привітали помахом крил хату-рятівницю та її господаря, котрого, певне, вважали живим.

Одного літа в наші краї приїхав машиною якийсь грузин, льотчик високою чину. З’явившись у сільраді, став розпитувати про того нашого земляка, що над дорогою жив, що “одинцем отам, у степу, його хата стояла, забита снігами”. Ясно, що йшлося про хату Івана Масича, іншої ж там не було.

Виявляється, доля цього грузина склалася так, що він був теж у числі тих безіменних, котрі в люті зими окупації проходили цим шляхом, тож і його, мов старця якого-небудь, та степова хата прихистила в скрутну годину, — можливо, навіть своїм життям він завдячує їй.

Разом із тернівщанським учителем-краєзнавцем та головою сільради побував заїжджий на місці Іванового хутірця. Купа рудої глини лишилась там, де було людське житло.

— Оду скласти б тій хаті, що колись тут стояла в снігах, — сказав прижурено до своїх супроводців грузинський гість. — Славна то була українська хата... Жаль, що я не поет...