Летять усміхнені птиці

Олесь Гончар

— Ви — дикунка?

— Саме так. А ви?

— Я теж із племені диких... Студентам це пасує найбільше.

— Виходить, обоє ми з студентського племені. А хто звідки — не має значення.

— Вважаємо, що ми люди з країни пляжів...

— Тож умовності не для нас.

Потім морозивом вони ласували разом і виявились приємні одне одному.

— А може, це і є оте найзагадковіше з почуттів? Як пак воно зветься?

— Треба поспитатися в поетів. — Їй це здавалось дотепним.

— І має це найзагадковіше розквітати в лісах заповідних, в едемах, чи не так?

Бажання в них — аж дивно — виникло водночас: податися в гори, де ліси заповідні, де скелі з орлиними гніздами і неба цілком доступна блакить, — її там, кажуть, можна дістати рукою...

Лежали горілиць, затінені віковими соснами, гірське сухе повітря було напоєне духом запашних смол та ефіроносів. Обоє у небо крізь віття дивились, де птахи пролітали раз у раз жвавими зграйками, і тоді він озвався до неї знову цим непоясненним рядком поета:

— Летять усміхнені птиці... Загадки крилаті летять...

— А як вони звуться, ті птахи?

Жарт почула у відповідь:

— Цього ми не проходили...

— А ці сосни як звуться? Певне ж, якось їх поіменувала наука?

— Поіменувала, та нам не сказала...

— Ми, виходить, невігласи?

Треба було згайнувати свої канікули на далеку й безцільну цю подорож, опинитись у горах під реліктовими соснами, які, дивом уцілівши, дійшли сюди з іншої ери, опинитись десь у мезозоях, щоб виявити, що нема у вас контакту з цим світом...

— Не знаєм дерев, що довкола нас, — казала вона, все ще дивлячись у небо. Не знаємо птахів, що пролітають над нами. А що ми з тобою знаєм? Що вмієм? Що, крім розваг, шукаєм на цьому півострові? І де те дерево пізнання, той плід заборонений, що міг би нас спокусити?

Курили потім удвох останню, згубну оту сигарету, що виявилась у неї в сумочці. А коли сигарета майже зовсім дотліла, недопалок її було відкинуто недбало через плече, і хоч думка майнула йому, що слід би загасити, але вуста їхні вже злились у поцілунку, спершу ніби лінивому, контрольованому, а потім такому, що обох їх запаморочив, як наркотик.

— Годилось би знати твоє ім’я.

— Навіщо? Хай будемо безіменні...

— Безіменна моя!

— Безіменний мій!

Вже коли спускалися попід скелею вниз, у сутінки міжгір’я, знов йому промайнула думка, що слід би було глянути на той сигаретний недопалок, що, відкинутий, міг упасти ж і в глицю, в соснову багаторічно злежану повсть. Однак повертатись уже не випадало, супутниця, як виявилось, поспішає до автобуса, жартунка, вона не хотіла й тепер сказати йому ні свого імені, ні адреси, хай, мовляв, будемо просто двоє — як новітні Адам і Єва, двоє миттєво щасливих у своєму гріхопадінні! Обіцяла, що незабаром іще тут з’явиться і неодмінно знайде його біля будки з морозивом або на пляжі серед людської веремії, знайде — хай там що, бо ж він такий не схожий на інших у своїй неопереності і такий симпатичний зі своєю короткозорістю, він просто унікум!

І, дивна річ, йому навіть повірилось, що вона повернеться знову сюди, щоб його серед пляжників розшукати й, можливо, закохатись у нього. Одначе слід її розвіявся, як той чорний вихлоп за автобусом... А натомість звідти, де вона зникла, із-за гір з сатанинською силою гоготить лісова пожежа, і звір біжить, і птахи втікають, і чадне повітря, ніби вихлопні гази, забиває подих.

Лихо, що скоїлось, лихо, з яким він бореться своєю невдатною киркою, в його сприйманні стає повсюдним, йому немає меж, бачить себе він на всуціль палаючій планеті, над якою й сонце зінакшилось — стало зовсім не схоже на себе! Розбухле від пожежі, повите зловісним ореолом — хіба таким має бути воно, небесне світило, в цю пору благодатного літа? Весь довколишній світ сприймаєш тут ніби несправдешнім, і ці люди, що трудяться поруч, вони для тебе мовби ірреальні, мовби рухливі тіні, з якими ти зв’язаний лише цим лихом, трагічністю цієї події. Це вона, дика стихія, поставила вас усіх водночас перед лицем такої грізної небезпеки, перед подихом полум’я, що його, здається, нічим не приборкати, — невідворотно насуваючись, палаюче повітря дедалі жаркіше, доменно обвіює вас.

Одразу, коли про пожежу сповістило місцеве радіо, численний люд, корінний і приїжджий, без вагань відгукнувся на поклик тривоги. Наспіх сформовані команди одна за одною того ж вечора подалися в гори назустріч недобрим багровим спалахам, які, проблискуючи у верхній частині гір, вихоплювали з темряви дедалі більші фрагменти скель і лісів.

З-поміж тих, що гасять, ще й досі ніхто достеменно не знає, звідки взялося лихо, чути тільки різні припущення, догадки, і всі сходяться на тому, що хоч літо й винятково сухе, але ж ліси не могли спалахнути самі собою, не запалило їх і блискавицею, бо гроз над горами вже давно не було, отже, це хтось, хтось, хтось...

Вони й гадки не мають, що цей хтось якраз ти і є, приблуканий сюди шукач гострих пригод, той, кому в ролі споживача й хвилинного коханця випало опинитися тут, у краю реліктових сосен і незнайомих птиць, чиї гнізда зараз вигоряють на скелях.

Дихати мусиш, як у газовій камері, важкий, незнаний дух гару виповнює все повітря, — чи це такий дух виникає, коли каміння горить? Звідти, де все палає, бурунами накочується розпечене повітря, валує, мов із кратера вулкана, нічим не затулитись від нього... Ваша напруга, люди, самовіддача, ваші зусилля просто вражаючі, та чи багато вони зараз важать тут, серед всеохопного нашестя вогню?

Аритмічно подзенькують лопати та кирки, канава в цьому пеклі таки виникає, жінки, що працюють неподалік, перемовляються між собою зовсім не приречено — в напівчаду, в якомусь запамороченні він чує від них про себе:

— Цей студентик наш зовсім незугарний... Цюкає, цюкає, та все невпопад...

— Одначе ж старається! Хтось лиха накоїв, а цьому тепер життям ризикуй...

Ще жаркіше йому стає від цих співчувань.

А коли треба було послати гінця до тих моряків, передати нове розпорядження від лісничого, студент відчув, що це має звершити саме він, він! Адже тільки так можна вийти з тяжкої провини, тільки в такий спосіб можна вдовольнити жагу покути.

Одержавши наказ, шалено зірвався з місця, помчавсь у самий бурелом, де охоплені вогнем реліктові сосни падаючи з тріском та дзвоном ламались об скелі...

Коли ж санітари підібравши його, вихопленого з полум’я, геть обгорілого, несли на ношах униз, крок за кроком добуваючись по крутосхилу до прибулих звідусіль машин “швидкої допомоги”, то хоч і були вони з людей досвідчених, однак ніхто з них не міг би сказати напевне: чи виживе цей студент, чи вже він у потойбіччі, бо від опіків таких, як йому дістались, організмові, хай і молодому, здається, рятунку нема. І, щоб не спіткнутись, ступали вони в сутіні обережно, щадливо, і жаль цих людей проймав, що він, такий молодий, має стратити себе за когось. Вивіряючи кожен крок, дбайливо несли його геть далі від пожежі, в темряву звечоріння, в чорнолісся, звідки їм таки війнуло навстріч духом безпожежності, а потерпілий дедалі дужче стогнав, зойкав від болю і все щось поривався пояснити:

— Це я, я, я...

І скрики його вже були адресовані мовби й не тим, котрі несли його, посилав він свої покути вгору, в небо задимлене, буре, де чітко видно було у відблисках заграви розполоханих птахів, що, як маленькі сфінкси усміхнені, пролітали у бік моря, рятуючись від палаючих лісів гірського заповідника, від його розпашілих скель.