Життя на мінах

Олесь Гончар

Ще йшла війна, а на цих полях уже працював трактор. Екіпаж: тракторист, що накульгує після фронту, та при ньому двоє хлопців п’ятнадцятилітніх. Як премію, вожак дає провести їм трактора: тому в один кінець, тому в другий.

Цього разу випало вести трактора Ігореві. Хлопець за кермом, а дорослий тракторист на крилі, ніби помічник.

Поля розляглися попереду, бур’яни по них хоч вовком вий. А на душі гарно, небо спокійно синіє, бабине літо перед очима білим ниттям повільно летить... Змучена конячина везе їм пальне. Ось вона вже наблизилась і звела сумні свої очі на хлопця.

Вибуху він не чув, чув лише дзвін! Наче величезний дзвін розколовся над головою і поглинув усе. А коли прокліпнувся, бачить: хтось червоні бинти мотає! Що за видовисько, хто це мотає? Лише наступної миті збагнув: то коняка втікає з відірваною ногою, і з рани їй кров на ріллю — бинтами червоними...

Хапнувся — нема руки! Поруч ось вона лежить, згарячу пробував прикласти... Але нема й ноги! І другої нема! Білі маслаки стирчать, і кинувся, пострибав на тих маслаках по ріллі до старшого тракториста, бо хоч той і лежить з розірваними грудьми на ріллі, але хлопцеві чомусь здалося, що від старшого дістане допомогу.

Не дострибав, упав на ріллю, знепритомнів.

Згодом уже чув, як дівчина схилилась над ним, та, що — він знав — до безпам’яті закохана в нього. Вона щось швидко робила, і хоч він не розумів що, але тепер у ньому з’явилася певність, що він житиме. Це Марійка-кухарка верхи прискакала від табору (вибух міни почули там, і видно було, як чорний стовп диму знявся), — впавши на коліна біля Ігоря, фартух мерщій роздерла і наклала шини, хоч, здається ж, ніколи й ніхто її цього не вчив!

Цим урятувала.

— Душу вона в мене вдихнула, що була вже вилетіла, — так він всюди про Марійку казатиме.

Молода сила візьме своє, стане він згодом навіть самостійно ходити, хоч здавалося декому, що протезів на ньому зараз більше, ніж плоті. На курси поїде, після них бухгалтером працюватиме у райцентрі.

А навідуючись додому, був веселий, жартував, хлопцям у клубі казав, загледівши Марійку:

— Ось вона, рятівниця! Самим Небом мені послана... Якби не вона, давно був би травою...

Якогось вечора владно затримав дівчину біля клубу і, коли зостались самі, запитав:

— Я тобі не страшний? Могла із таким оформитись?

Милосердя людське, видно, дуже схоже на любов, іноді їх і не розрізнити.

Дружиною стала йому і була щаслива у своїй відданості. Доглядала за ним з дивовижною терплячістю, з почуттям майже радісним, необтяжливим — таке буває, мабуть, у молодих матерів, коли вони повсякденно клопочуться біля своїх безпомічних малят.

І так тривало не один рік...

А потім, одного разу приїхавши, він сказав своїй рятівниці:

— Нема на світі, Марійко, нічого вічного.

І з дитиною кинув її, коротко пояснивши, що знайшов собі іншу.