А найприкріше для мене,
Що свідків тоді, як на зло,
Цієї страшної спени
У мене в степу не було.
Коли я наїхав на міну
І кінь мій став на диби.
По самі йому коліна
Зчесало обидві ноги.
І дивиться він похмуро,
І каже: ти думаєш, я німий.
Ти відстібаєш кобуру,
Що ж... коли хочеш... Добий!
Тоді був і я потрібний,
Коли я тебе рятував,
Тоді ти в підкови срібні
Дбайливо мене взував.
Ти у віршах тоді славословив,
Ніяк нахвалитись не міг.
А зараз ти хмуриш брови,
Коли я лежу без ніг.
Може, й для мене нежатий
Десь шелестить овес.
Може б, і я хотів мати
Аби хоч який протез.
Не думай, що я не знав,
Куди я ногою ступав.
Я теж ветеран —
Увесь із зашитих ран.
Їв би одну солому,
Пив би не воду — лід.
Якби вернувся додому
Живий... хоча й інвалід.
Грудень 1944
|
|
|
