Коли з’являються вони
У хроніці в кіно,
Простягти руки в кайдани,
Що ждали їх давно,
І запобігливо роти
Їх кривляться в оскал, —
Тоді, дотлівши, всі гноти
Рвуть динамітний зал...
І зал реве од всіх болінь
Невиболілих ран.
Зненависть різних поколінь
Б’є в зляканий екран.
Мов запускають гармаші
Туди важкий метал.
Й боїться глянути фашист
З екрану в грізний зал.
В цей вечір вийди на майдан,
На Ержебет-корут.
Весь Пешт, як грізний океан,
Їх вимага на суд.
Тому, що твій продажний слід
Аж у Берлін проліг,
Тому, що хоче інвалід
Безногий власних ніг.
Тому, що скручені мости
В Дунай упали з круч.
Втікаючи, недавно ти
Зірвав їх власноруч.
Вирує місто-трибунал,
З руїн, як прокурор,
Підвівшись, оглядає зал
Розгніваний собор.
І сад, де голод посадив
Замість квіток — боби,
І діти, що ти їм пошив
З ерзацу вже торби, —
Сьогодні все кричить: суди,
Спали проклятий слід,
Що, мов гадюка чорна, ліг
З Дунаю на Берлін!
Спали, ніколи щоб не міг
Вже повернутись він,
Щоби не сохли матері,
Щоб не вмирав тут сміх.
1945, Будапешт
|
