Він свого не забув ще полка,
Полкових ще підметок не стер.
Козирнути ще хоче рука,
Коли мимо іде офіцер.
Він не скинув куфайку ще ту,
Яка виділа триста чортів.
Вчора бачив його на мосту —
У канати себе переплів.
Вже на фермах повис і клепа,
Підв’язавшись на них горілиць.
Завірюха мете, як і в тих степах,
Де він бивсь до чужих столиць,
Де брели по коліна бійці
У снігах від села до села.
Розплавляється сніг на руці —
Тож немало ще в ній тепла.
Ще гаряча заб’ється кров
У високім гулкім мосту.
Це господар, не гість, прийшов,
Доведе він усе до ладу.
День відо дня він ферми зшива,
Як зшивали його лікарі.
Над ним ферма, неначе жива,
Застогнавши, дрижить угорі.
Стукіт-клекіт встає над Дніпром.
Це вернулись птахи повесні
І клекочуть над рідним гніздом,
Незабутим в чужій стороні.
Не біда, що такий вітрюга,
Сніг летить, як пахучий ромен,
Як ракета весела, морга,
Спалахнувши в імлі, автоген.
Бо цей майстер багато чому
Научивсь, а що знав — не забув.
І росте в сніговійнім диму
Міст мережаний, кращий, ніж був.
1945
|
