Привезли,
Щоб вішати, його.
І зійшов він сам на поміст.
І видно було його
Людям далеких міст.
Навшпиньки
Словаччина підвелась,
І кожен бачити міг:
Квітка,
Ніби зоря, пронеслась
І впала йому до ніг.
Заметушилася варта кругом,
Ридаючих била жінок.
А над його високим чолом
Злипся чуб,
Як вінок.
Потім вирок чужинець читав
Про його прекрасне життя.
Затинався німець,
Бо знав:
На помості стоїть суддя.
Читати скінчив.
І в тишу дзвінку
Шугнуло,
Ніби орел з висоти,
Мовлене тим, що в вінку:
— Брати!
І зляканий кат застиг
Біля своєї петлі,
І чути було в цей змиг,
Як стукає серце землі.
1944
|
|
|
