Іноземка! Слово це дике
Не по нутру мені.
Дам тобі ймення — інше, велике,
Мною відшукане в чорній війні.
Будеш із ним ти прийнята всюди,
Як рівня і як сестра.
Над Тисою, і над Прутом,
На берегах Дніпра.
Хто нас і чим розгородить,
Ким заборонена ти?
Суд? Окрім суду природи,
Я всі зневажаю суди.
Кордони? Які нам кордони?
Їх я не бачу ніде!
Все це лише забобони
Для темних, безсилих людей.
Бачив не раз ті стовпи смугасті,
Чув: з них сміялись бійці.
Тесляр їх ставив! Як тин при хаті,
Як загороду вівці.
Зметено мною старе павутиння,
Я чистоти забажав.
Для сонячного проміння
Кордонів нема, немає держав.
І хоч би ти була марсіянка,
Я б тебе й там знайшов.
І ти, вікова полонянка,
Оцінила б мою любов.
Не плач, що саму покину
Тебе серед цих світлиць.
Лякає тебе павутина
Різних кордонів-границь.
Бачили ми їх немало,
Гадючих рябих стовпів.
На них матюки писали
І все, що боєць умів...
Зникають давні границі,
Немає для мене меж.
Ламаю вузькі бійниці
Старих, як повір’я, веж.
Руку дай же, кохана,
Білу руку твою.
Я, ніби квітку незнану,
Всю землю тобі даю.
Бо, йдучи від бою до бою,
Я відчував, як росту,
Здолав я ворожу зброю,
Здолав і свою сліпоту.
Мудрості криця навчила,
Всі забобони змела.
Пекла бурхливе горнило —
То школа для нас була.
Дай же руку, кохана.
Білу руку твою.
Я, ніби квітку незнану,
Всю землю тобі віддаю.
1945
|
