Дзвони з дна морського

Євген Гуцало

Дідусь Микола сидить на кормі старого розсохлого човна, а Лесик — навпроти нього на носі човна. Поглядаючи то на зосереджено-похмурого дідуся, то на шумливе море, Лесик раз у раз позирає собі під ноги: вода просочується не тільки через днище, а й через облавки, вже чимало її плюскає в човні.

— Бери черпак та вихлюпуй.

Лесик слухняно бере черпак, авжеж, треба вичерпувати, бо як набереться повно — потонуть, і ніхто не взнає, де вони поділися, чому не повернулися додому.

Дідусь Микола перестає гребти, човен зупиняється, об нього стиха б’ються хвилі.

— Ось ми тут з хлопцями череду пасли.

Дідусь сторчма занурює весло у воду.

Занурює по самісінькі свої руки, що міцно вчепилися за вершок весла. Так сказавши, він дивиться на морську поверхню за облавком човна, мовби там бачить щось, і його лице стає урочисто-суворе. Забувши вичерпувати воду, Лесик спершу дивиться на дідуся, далі перехиляється через облавок й дивиться на воду.

— Яку череду? — питає здивовано.

— Худобу.

— Отам у морі?

— Отамо в лугах.

І дідусь Микола невідривно дивиться в глибочінь моря. Може, він справді бачить у воді луги? То чому ж він, Лесик, не бачить, хоч і як пильно вглядається? Чудно — й годі. Якісь там є луги на морському дні, десь там на тих лугах дідусь Микола пас череду з хлопцями. І як то вони пасли у воді? Якісь химери...

Дідусь витягає весло з води, зітхає — і починає легко гребти, все далі від білого піщаного берега, на морський простір.

— Не забувай вичерпувати воду, — нагадує.

Лесик, ставши на коліно, вихлюпує черпаком воду, плюсь та плюсь за облавок. І крадькома позирає на дідуся Миколу, жде від нього ще якоїсь чудасії.

— А отут, — дідусь веслом штурляє у воду, неначе хоче до дна морського дістати, — колись ми, хлопці, бачили вовчицю з вовченятами в чагарях.

— У яких чагарях?

Лесик дивиться у воду — ніяких там чагарів не видно, тільки на хвилях довге стебло татарського зілля.

— А в чагарях, — повторює дідусь Микола.

— Вовчицю з вовченятами?

— Ага, вовчицю з вовченятами.

Лесик уже не заглядає через облавок, бо немає там ніяких чагарів, а як немає чагарів, то які там вовчиця з вовченятами? Забалакується дідусь, бо в літах, бо вже ген який сивий-сивенький. І бабця Олександра каже, що дідусь забалакується. Що сьогодні казала? “І треба тобі до того моря їхати? — казала. — Що ти там побачиш на тому морі? Сидів би краще вдома та не переводив бензину”. Але дідусь вперся: “Їхати й їхати! Хочу подивитися, бо скучив. Уже, либонь, ніколи не побачу, якщо зараз не поїду. Й онука візьму, хай і онук подивиться”.

Лесик оглядається на білий піщаний берег, який геть подаленів, і бачить їхнього оранжевого “Запорожця” під соснами. Е-е, коли є машина, то таки є, а коли нема, то нема ні отих лугів на дні морському, ні чагарів з вовчицею й вовченятами...

— О, чуєш? — дідусь Микола дивиться в небесну височінь. — Жайворонки співають. Це ми ще в полі пливемо.

— В полі пливемо?

— В полі. Співають жайворонки.

Лесик і прислухається, й знову задирає голову вгору — високо над ними ледь видніють сірі грудочки пташок, і звідти, з неба, сіється на води морські жайворонковий спів.

— А хіба жайворонки співають над морями?

— Над морями жайворонки не співають.

— А чому над цим?

Над цим співають, бо таке море... Човен пливе, хвилі похлюпують в облавки, весло порипує в жилавих дідових руках.

— А десь отут, — озивається дідусь Микола й киває на воду, — баран узяв мене на роги.

Лесик так і витріщається на діда:

— Який баран?

— З крученими рогами.

— Справжнісінький?

— Справжнісінький, який же ще.