Дзвони з дна морського

Євген Гуцало

Й задумується дідусь, і Лесик теж задумується. Оце так поїздка! По-всякому забалакується дідусь, але щоб отак... Бабця Олександра не повірить, коли почує про луги, про вовчицю з вовченятами в чагарях, про барана. Ото хіба що про жайворонків повірить, бо вони справді співають. Ех, жаль дідуся Миколу, зовсім старенький, з розуму виживає.

— А отут наша хата...

І дивиться у воду так, наче там справді на дні морському хата. Де ж вона, де? Лише вода погойдується, а з неї ледь проглядають чи то хисткі водорослі, чи то в’юнка трава. А може, то стріха так у воді звервечилась, і в її космах ген-ген видніє табунець дрібненьких рибок?

— Ось тут садок...

Вигадує дідусь Микола, бо немає садка на дні морському, бо й дно морське пригашене млою каламутної води.

— І криниця отут...

На морському дні — та й криниця? Лесикові стає лячно за всі ті дідусеві казання, він уже й не перегинається через облавки човна, аби побачити криницю (де вона там візьметься?!), і похапцем заходжується вичерпувати воду з човна, що так і юшить крізь незашпакльовані щілини. Зовсім старий човен, геть розсохся...

— І черешня біля криниці... Які смачні черешні з неї...

Усміхаючись, лукавий Лесик питає:

— А криниця глибока?

Дідусь Микола пильно дивиться тужливими очима, відказує:

— Дуже глибока...

Дідусь гребе веслом все зліва та зліва, завертаючи човен назад до берега, від якого відпливли так далеченько, що оранжевий “Запорожець” ледь видніє.

— Ось тут от — цвинтар.

І він хреститься правою рукою:

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа... Амінь...

Облишивши весло, дідусь щось беззвучно шепоче сухими губами, і Лесик здогадується: він молиться.

І страх поймає дитячу душу, Лесик заглядає у воду: де той цвинтар, де? Що це коїться з дідусем? Та ще посеред моря... Швидше б рушав до берега.

— Упокой, Господи, душі рабів твоїх, — чується голосніший шепіт. — І Петра та Данки... й Ничипора та Варвари... Оляни, Явдохи, Миколи, Василя...

Помолившись, бере весло, що лежить поперек човна, й гребе зосереджено та обачно, мовби остерігається зачепити когось там, у морі, й Лесика знову поймає незрозумілий страх.

— Пливімо до берега, — просить, — пливімо хутчій.

— А куди ж іще, — дивується дідусь Микола.

Його лице лагіднішає та благоснішає. Випростується, оглядаючись обіч, а потім стиха каже:

— Церква от...

Перехиляє голову за облавок човна, дивиться в море, знову хреститься, шепочучи:

— Господи, спаси й помилуй нас, грішних.

Лесик правою рукою вичерпує воду з човна, а долонею лівої затуляє собі рота, щоб не закричати, бо крик так і рветься йому з грудей. Він добре знає, що ніякої церкви в воді немає, що дідусь не може побачити церкву на морському дні.

То що ж він там бачить?

— О, наче дзвони гудуть...

І таке обличчя в дідуся, наче він справді чує дзвони...

— Пливімо, дитино, — врешті озивається дідусь Микола. — Побували в селі.

В якому селі? Де те село? Може, на морському дні? Лесик дивиться в каламутну, малопрозору воду, але нічогісінько не бачить. Де ж те село, де?

— Відпочила душа, в родичів побував.

Кусаючи губи, Лесик вихлюпує черпаком воду з човна. Швидше б до берега, швидше б додому, він геть-чисто все розкаже бабці Олександрі, хай знає про ці їхні мандри до моря.

Поволі наближається берег, поволі наближається оранжевий “Запорожець” під соснами. Зрештою човен тицяється тупим носом у пісок, і, полегшено зітхнувши, Лесик перестає вихлюпувати воду з човна, кладе черпак: допливли, не потонули!

Дідусь обертається до Лесика й питає:

— Цікаво було?

— Де? — перепитує Лесик. — У морі?

— Та в селі, — аж сердиться дідусь. — Ось там село моє.

І показує рукою в морську далечінь, звідки вони щойно припливли. Лесик дивиться в море — ніякісінького села там немає, тільки хвиля за хвилею, хвиля за хвилею, і жайворонків уже не чути, наче їх вітром розвіяло.

— Де ж те село? — питає Лесик.

— А море затопило.

— Яке море?

— А це море.

— Звідки ж це море взялося? — ніяк не второпає онук, ловлячи кожне дідусеве слово й не перестаючи дивуватися. — Хто його напустив? Навіщо?

— Чи я знаю — навіщо? Не знаю, й ніхто не знає. Скоїли таку біду, а хто знає... Напустили стільки води, що стало море. Ось море й позатоплювало все, що можна затопити. І село, і луги за селом. І не тільки наше село, а й сусіднє, і ще далі села позатоплювало. Бачиш, яке велике? Тепер усе під воду пішло, на дно...

Дідусь Микола дивиться й дивиться в млисту морську далечінь.

Що він там бачить?

Лесик і собі починає вглядатися, може, й він побачить? Хвилі набігають на берег, шурхотять на піску.

Дідусь дивиться в далеч, де води морські зливаються з попелясто-синіми водами небесними.

Лесик спинається навшпиньки, все пильніше вглядаючись у далекий морський обрій...

Здалось, чи й справді вчулися дзвони церкви?

Отієї церкви, що в морі?

Дзвони із дна морського...