Загадковий Васько Васюра

Євген Гуцало

— Ти хто така?

Бузинові кущі, з яких на стежку вискочив загадковий похмурий Васюра, гойдалися за його засмаглою, в білих рубцях подряпин, спиною. Над кущами літали барвисті метелики, густо пахло кропивою та пасльоном.

— Надійка, — відповіла дівчинка, яку отак зненацька заскочили на вузькій стежці, що рушником слалася по схилу гори.

— Надійка? — перепитав дикуватої зовнішності Васюра, й брови на переніссі звів так, наче не повірив почутому. — Я хочу познайомитися з тобою.

Коротко підстрижена голова надавала йому схожості з їжаком. Білі рубці подряпин видніли також на шиї, на грудях. У руці він тримав лук та стріли, які, либонь, виготовив сам.

— Ходімо зі мною, — по настороженому мовчанню сказав таким голосом, наче нарешті повірив, що вона справді Надійка. — Я тобі таке покажу, таке покажу...

І, не чекаючи згоди, взяв її за руку.

Вона ступила однією ногою назад по стежці, лякливо огинаючись, та він уже потягнув її вперед, поміж заростів бузини та блекоти, поміж диких вишень-чагарників, поміж терну та груш, якими рясно поросли схили кручі. Скоро наполегливий Васюра, не відпускаючи її слухняної руки, зі стежки звернув у таку гущавінь, що вона аж заплющилася з несподіванки, бо гущавінь видалася по-ворожому погрозливою. І страшно було йти, але як ти вирвешся? Незабаром задушливі хащі розступилися, й вони вийшли на спадисту галяву па схилі гори.

— Подивися лишень!

Загадковий, усе ще понурий Васюра зупинився біля чималого ребристого каменя, який лежав у траві. Надійка підійшла ближче, торкнула камінь червоною босоніжкою.

— Та як ти смієш! — розгнівався Васюра.

І нарешті вона подала тихий, несміливий голос:

— Хіба не можна?

— Авжеж, не можна!

— Але ж це камінь...

— І зовсім не камінь. Це — метеорит.

— Метеорит? — здивувалася Надійка, цікавіше приглядаючись до каменя, який ото видався їй звичайним. Щоправда, інших каменів тут більше не було. Сіро-жовтий, з червоними мерехтливими вкрапленнями на поверхні, камінь видавався вже не таким звичайним, як досі. — Де ж він узявся?

— Упав із неба.

— А коли?

— Позаминулої ночі, бо раніше не було.

— А ти бачив, як він упав?

Набурмосений Васюра промовчав на це запитання — бачив чи не бачив. Але звідки ж він тоді знає, що позаминулої ночі?

— Давай приховаємо, бо в нас люди всякі... Хтось мурує погрібник — і візьме на погрібник чи на хлівець, потім не знайдеш, а це знаєш яка буде велика втрата для науки?

Надійка, звісно, не здогадувалась, яка це може бути велика втрата для науки, якщо метеорит хтось вмурує в погрібник чи в стіну хлівця, але охоче допомогла заховати камінь під хмизом, якого назбирали в чагарниках, та під нарваними бур’янами — лободою і чорнобилем.

— А тепер... мені можна йти? — запитала.

— Та ми ж іще не познайомилися! — вигукнув загадковий Васюра, знову беручи в руки свою зброю — лук та стріли.

— Та вже познайомилися, — заперечила. — І моя мама турбується, де це я зникла.

— Е-е, ще не познайомилися! — мало не розсердився. — Я тобі таке покажу, таке покажу...