Загадковий Васько Васюра

Євген Гуцало

— Я собі виготовлю дельтаплан — і полечу отут, — озвався Васько Васюра.

— Але ж на дельтапланах літають тільки в горах! Тут не можна...

— Чому не можна?

— Бо потонеш.

— Е-е, я не потону. Я змайструю такий дельтаплан, що не потону... А тепер...

— Підемо додому? — перехопила його думку.

— Я тобі таке покажу, таке покажу...

Надійка йшла з гори слідом за безстрашним своїм проводирем і роззиралась по хащах, міркуючи, що ж іще вона тут побачить. Ну, метеорит побачила, метеорит і справді цікавий, це ж стільки літав у небесах — і треба ж було впасти саме отут, а загадковому Васюрі знайти метеорит!.. І драговину бачила, яка булькає та схлипує, бо там ніяк не захлинеться й не помре ворог-фашист, котрого покарано такою страшною мукою, що в нього відібрано смерть, аби в смерті не знайшов кінця своїм мукам!.. І з кручі бачила такий Дніпро, якого, мабуть, більше ніде немає, тільки тут, у селі баби Одарки, і якби Васюра отак не розщедрився, то вона б і не побачила такої краси!.. Знову кудись веде, значить, хоче показати знову щось цікаве, бо він тут — хазяїн, сам нічого не боїться, і з ним зовсім не страшно.

Петлистою стежкою, яка вже бігла поміж кущів ліщини, вийшли на згірок, поснований розквітлою конюшиною та високою травою з пишним волоттям. Васько Васюра присів у затінку дикої яблуні, яка простерла розложисте гілля низько понад землею, а Надійка примостилась поряд навпочіпки.

— Дивися ген отуди, — мовив Васюра, показуючи рукою на схил протилежної гори, що лежала від них через глибокий яр. — Дивися на оту галявину, де росте калина.

— Де калина, де?

— Трохи нижче, де старий дуб, а на дубі сидить ворона, о, полетіла...

Надійка побачила нарешті чорну ворону, що знялася з дуба й полетіла собі геть, а вже потім, трохи нижче від старого дуба, і галявину, окрай якої росли калинові деревця. Галявину поснувало травою, там перепурхували якісь пташки, мерехтіли білі метелики.

— Бачу галявину, — сказала Надійка. — А що там?

— Ти дивися, — відказав, насуплюючись і спідлоба вглядаючись у протилежну, густо порослу деревами кручу. — Побачиш, тільки дивися...

Тамуючи дихання, напружуючи зір, Надійка пильно вглядалася перед собою, але нічогісінько на галяві не бачила. Може, вона мала вглядатися в калинові кущі, які там густо поросли? Чи в пташок і метеликів, які перепурхували, вилися над галявиною? Бо нічогісінько більше там і не було.

Краєчком ока позирала на Васька Васюру, який, здавалося, бачив іще щось на тій галяві, тільки мовчав і не признавався в таємниці побаченого. Що ж він бачить там, ну що, га, й чому не похвалиться побаченим?

Заніміли ноги, й вона звелася, досадуючи, що не здатна побачити те, що зараз неодмінно бачить зосереджений загадковий Васько Васюра, який у своєму краю над Дніпром знає все. Навіть здалося, що обманув її, що цього разу пошкодував поділитися з нею обіцяною таємницею.

— То я вже пішла, — стиха озвалася Надійка, проте не йшла, бо навряд чи сама вибралася б звідси.

Васько Васюра мовчки показав пальцем на схил зеленої гори навпроти, через яр.

Надійка слухняно глянула на галяву, сподіваючись побачити диво, але знову нічого не побачила, й на душі стало так, наче її скривдили.

Але що там бачить він, Васько Васюра, який так пильно вглядається й карі очі якого сяють лагідним розумним блиском? А чи, може, і їй слід так само жадібно вглядатись, щоб побачити?

Надійка знову присіла навпочіпки, змружила брови, пильно зорячи через яр, і нарешті побачила галяву зовсім іншою, ніж досі.

На її округлому зеленому моріжку, отороченому кущами калини, стояло три полохливі козулі. Чи то вони вийшли на галяву від старого дуба, з лісової гущавіні, чи то так і стояли? Чи то так і стояли, тільки раніше не хотіли відкриватися її зору, бо досі її зір був позбавлений палкого бажання, якому лиш і здатні відкритися такі вродливі лісові тварини? Авжеж, Васько Васюра зумів побачити їх раніше, а для неї вони вичарувалися тільки зараз, коли вона дуже захотіла бачити!

Завмерши, намагаючись не дихати, Надійка линула поглядом через яр, на галявину на схилі гори, милуючись трьома козулями. А може, слідом за козулями слід чекати на якесь інше лісове диво, яке появиться на галяві?

Задерши голови, стоячи одна біля одної, козулі ледь лисніли на сонці темно-сірою шерстю, і здавалось Надійці, дивляться саме сюди, на них, і здавалося, вона дивиться їм очі в очі, а очі в козуль — широко розплющені, сяйливі, сповнені розумної допитливості, і водночас у них світиться глибока й тривожна радість.

На очі набігла сльоза, Надійка кліпнула, а коли розплющилася — трьох козуль на галяві вже не було.

Козулі начеб вийшли з лісової казки — й зникли у лісовій казці.

— А тепер ходімо, — озвався Васько Васюра, зводячись із землі із луком та стрілами в руці.

Надійка сиділа навпочіпки, вдивляючись у схил кручі за яром. У виразі її обличчя було і очікування, і надія, і впевненість. Васько Васюра, вийшовши на стежку, покликав:

— Ходімо, а то ж мама твоя непокоїтиметься.

Надійка мовби й не чула. А може, й справді не чула. Вона пильно дивилась на ту галяву, на якій уже зуміла видивитися несподіване чудо з трьох граційних полохливих козуль, і тепер не сумнівалася в тому, що зуміє побачити ще якесь чудо. Неодмінно побачить іще якесь чудо — таке саме несподіване й жадане, як оті три козулі, ось тільки треба ще дужче, ще палкіше побажати, щоб чудо явилось на галяві, — й воно явиться, явиться, явиться!

Здається, загадковий Васько Васюра зрозумів Надійку, зрозумів, чому вона й не чує його мови.

І, радіючи, випустив із лука стрілу в неоглядну синяву неба, й стріла полетіла понад верхівками дерев, зникла.

А він стояв і очікував, наче стріла мала повернутися назад і принести на гострому своєму шпичаку чи не найдивніше диво, щоб іще дужче вразити уяву цієї славної дівчинки, яка приїхала до їхнього села.