Прядка

Євген Гуцало

Того літа я носився з однією ідеєю, наче дурень із писаною торбою. Та писана торба, себто ідея, зводилась ось до чого: відремонтувавши свою київську квартиру, поставити в кабінеті поміж письмовим столом і книжковою шафою сільську старожитність. Яку саме?..

Чимало моїх міських знайомих надбали манію — чи то рибальство, чи то мисливство, чи то колекціонування. Скажімо, один із них збирав монети і, демонструючи перед гостями знахідки, міг годинами розповідати про куни, динари, візантійські золоті соліди, срібники Володимира І, Ярославове срібло, новгородські дєнги, псковські дєнги, копійки Івана Грозного, срібні монети Золотої Орди, про єфимки царя Олексія Михайловича і так далі, — тема для розмов завжди невичерпна, тут кожен із співбесідників докине посильну лепту... Інший знайомий здавен захоплюється гуцульським народним мистецтвом, часто їздить у Карпати, і в його квартирі чого тільки не здибають ваші очі! Виготовлені з яворового дерева, плоского різьблення пляшки, цукорниці, дерев’яні сідла, порохівниці, ополоники, топірці, — і всі ці речі викладено білим чи чорним рогом, охоплено обручем дерев’яним чи обручем металевим, прикрашено всякими там віконцями, зубцями, кривульками, гачками, хрещиками, кучерями, підківками, пшеничкою, ільчатим письмом. А ще ж у нього бочівочки, свічники, скриньки, тарілки, горнятка, ракви (посудини для сиру), перемітки, сардаки, запаски, ліжники, кептарі, писанки, сорочки!.. Ще третій знайомий захопився збиранням предметів матеріальної культури із стародавніх слов’янських поселень у басейні річки Росі та її притоки Роськи, назвозив до свого житла... Але цур та пек із усім тим, чого мій знайомий назвозив до свого київського житла, хай він сам морочиться й тішиться із реліквіями, які збереглись, не потонули в морі часу!

А того літа, в Тернівці будучи, поклав я собі знайти старожитність хай і екзотичну, як на теперішні часи, та все ж таку, яка повертала б мене пам’яттю в пізнане й пережите життя, бодай у воєнне чи повоєнне дитинство.

Зрештою ця ідея, себто писана торба, привела до тітки Тодоськи. Вона сиділа в дворі, накривши ноги рясною спідницею, й кришила ножем яблука: кришеники, наче осикові листочки, світились на двох простелених ряднах, і в повітрі чувся прив’ялий винний дух.

— Славно вродило цього літа, аж гілля ламається, земля під деревом вистелена яблуками. Якби здоров’я, то повезла б у район на базар, але хто купуватиме, коли врожай? Більше купують, як недорід. Пізніх сортів наквашу, в погріб між картоплі накладу, на горищі в солому висиплю. А ці ось маю покришити, хай сонце висушить, із сушениці зимою компот варитиму, кисіль готуватиму. Та й у посилку запакуєм, пошлем поштою кому з дітей, сушениця не боїться дороги.

Голос їй струнно-медово сотався, наче в горлі грали бджоли, творячи якусь дивовижну музику: оксамитово-опуклу, чи що.

— Раніше яблуком більше дорожили, ніж тепер, а ниньки що? Раніше, бувало, діти геть-чисто все в колгоспному садку пообносять, гілля потрощать, і сторож не встереже. А тепер нападає додолу — й до комори не збирають, і діти не накидаються, хоч сторож уже не сторожує. Знаю, що не голодні, а шкода, бо яблуко пропадає...

Тітка здавалася блакитною з лиця, так її помалювала засмага. Літа покрали жіночу вроду, проте видимі рештки того колишнього знадливого жіночого багатства мимоволі навертали думки в тітчину молодість, що припала на війну... Погомонівши про всякі сільські новини, запитав:

— Тітко Тодосько, чи немає у вас старої прядки? Мої казали, що має бути, що ваша покійна мати пряла на прядці.

— Мої мама й на кужелі пряли, й на прядці, — мовила.

— Значить, не пропала? — зрадів я.

— Авжеж, є, не розсипалась... Бо воно ціле, поки твої руки торкаються, а руки забули — і воно вмирає...

— Значить, жива прядка?

— Жива.

— А на прядку можна глянути?

— Навіщо ж на прядку дивитися? — здивувалась тітка. Та зразу ж ізвелася зі споришу, обтрусила зі спідниці яблучні корінчики й чорні зернятка. — Раз треба, покажу...

Зайшли в сіни, шо пахли прохолодною глиняною долівкою, тітка відчинила двері до комірчини. В комірчині стояв зеленавий (як вода в літній Гнилоп’яті) напівморок, чувся дух борошна і ще — кислувата гіркота давно вчиненого на заміс тіста. В кутку комірчини, поміж діжок і якогось мотлоху, видніли обриси прядки.